У пошуках забутих скарбів. Хорольські історії

Бо ті дороги ведуть до справжності. І справжність ця схожа на пташину із поламаним крилом, яка край дороги чекає доки її помітять. 

Уже не можу згадати, звідки з’явилося бажання подорожувати Полтавщиною, відкривати її для себе та друзів не поспішаючи, крок за кроком. Так з’явився проект «У пошуках забутих скарбів» .

Подорожі «Скарбнички мандрів» часто схожі на пошукові експедиції. Тому все, що знаходимо, називаємо СКАРБОМ. Це пам’ятки архітектури, маловідомі музеї, збережені ремесла, обряди та традиції. Це люди, які народилися чи творили на цих територіях. 

На сьогоднішній день прокладено десять маршрутів, які дають можливість бачити Полтавщину без макіяжу та прикрас. Про десятий, ювілейний, розповім більш детально. 

Коли задумувала «У пошуках забутих скарбів. Хорольські історії», був об’єкт-магніт, навколо якого  мали б крутитися всі інші туристичні локації. Це етнографічна збірка «Древо», організована кілька років тому студентом-медиком Едуардом Крутьком у рідному селі Козубівка. Частково бачила колекцію «Древа» у Лубенській галереї образотворчого мистецтва кілька років тому, чула про невеликий фестиваль «Під дідовими липами», а от у самій Козубівці, де у дідовій хаті «прописана» колекція, не була. 

Мабуть, Всесвіт розпорядився не поспішати. За час моїх зборів до Козубівки, поруч із дідовою хатою під липами з’явилася інша хата – Омелькова. Садиба зеленого туризму «Омелькова хата» - цікавий простір, який відсилає до історії українського села 50-80х років минулого століття. Власники – Неля та Олександр Даниленки, громадські активісти і просто класні люди. 

І тут можна було б подумати про конкуренцію, боротьбу за туриста, але ж ні. Відроджувати традиції і вдихати у Козубівку життя легше разом. 

Етнографічна збірка «Древо» - колекція традиційного одягу, взуття, предметів побуту та церковного начиння. Вона відсилає нас до витоків українськості. Колекція «Омелькової хати» - інакша, бо зрадянщений українець почав забувати про свої витоки. Не до того було. Виживали. І якщо експонати «Древа» збирали по всій Хорольщині, то експонати  «Омелькової хати» - місцеві, козубівські. Пані Неля  зазначила, що всі речі принесені із місцевих покинутих хат. 

І Едуард Крутько, і Неля Даниленко можуть годинами розповідати про речі, зібрані з любов’ю і заради любові. 

А який обід приготувала родина Даниленків гостям! Припрошуючи до борщу, картопельки, іншої смакоти, пані Неля розповіла про всі страви та напої на столі. Випадкових не було: такі страви їли у сільських родинах. 

Дивилася на етажерку з пожовклими книгами, пластмасових лебедів, які мама ставила у міжвіконні рами у стакани із сіллю, вишиті рушники, що обійняли дешеві паперові картини, колекцію сільничок, зібраних із покинути хат, величезний чавун, у якому готували їжу для гостей… І летіла думками у рідне село. 

Мабуть, саме у маленькому селі на Котелевщині можна знайти витоки бажання шукати скарби на вкритих пилом полтавських дорогах. 

Було б неправильно закінчувати сумними нотками. 

У Козубівці ми мали ще одну приємну зустріч (а люди, яких ми зустрічаємо у своїх подорожах, – найбільший СКАРБ). 

Дружня родина Олександри Герасимової та Сергія Путілова (не дивуйтеся різни прізвищам, так зареєстовані у ФБ) опікуються однією із шкіл Лохвицького земства і мають етномайстерню.  «Грицики» - це традиційне українське жіноче вбрання та прикраси.

І це так гарно. По-справжньому. 

У Козубівці, де на подвір’ї росте старезна липа, у натопленій дідовій хаті жіноча компанія чаклувала над намистом. 

Коли на жіночих грудях зашарілися виготовлені власними руками калинові кетяги-намисто,  Олександра Герасимова промовила: «У світі на п’ятнадцять намист стало більше» 

Стало більше тепла, добра та ніжності. 

Наталія Скорик  Екскурсовод

керівник туристичного клубу "Скарбничка мандрів"