П’ять фактів про роботу психолога на прикордонні Сумщини

27 січня 2025 0

Психологиня Юлія Лесик про те, як працювати у прикордонних громадах, що відчувають люди, які живуть під щоденними обстрілами, та чому важливо навчитися собі допомагати.

1. Безпека у небезпеці

Коли їдеш на прикордоння, треба бути готовим до всього. Юлія Лесик говорить, не менш важливо розуміти, хто їде з тобою — у її практиці роботи в громадській організації «Проліска» — це зазвичай мобільна бригада, куди входять і психологи, і юристи. Кількість фахівців залежить від ситуації — чи це планова поїздка, чи термінова — на місце нещодавнього обстрілу. Працівники мають засоби захисту — бронежилети й каски, та ще важлива стресостійкість. Треба звикнути до думки, що у будь-який момент може розпочатися обстріл, тому щоразу по приїзду у новий населений пункт вона й колеги з’ясовують, де знаходиться найближче укриття, аби у разі потреби швидко сховатися й не залишатися на вулиці. Домовляються, де вони зустрінуться, та як триматимуть зв’язок.

За майже два роки роботи головною психологинею у ГО «Проліска» в Сумській області Юлія попрацювала і на півночі регіону — у Свесі, Шостці, Зноб-Новгороді, Ямполі, Середина-Буді й на інших напрямках — у Білопільській, Краснопільській, Великописарівській громадах. Вона відвідувала села, що знаходяться у кількох кілометрах від кордону з Росією, серед них село Басівка — за 2,5 км, Cлавгород — 3 км, Локня — 5 км, Юнаківка — 6 км.

Юлія та її колеги проводили навчання навичкам стрес-менеджменту — вони зв’язувалися з головами громад і ті збирали на зустріч жителів або місцевих фахівців. Головна ціль таких заходів — дати людині інструменти самодопомоги, які допоможуть опанувати себе під час обстрілу чи іншої стресової ситуації. Якщо ж певний населений пункт потрапляє під обстріл, спеціалісти намагаються якнайшвидше потрапити на місце події, аби надати допомогу людям.

Іноді фахівці потрапляли під обстріли, так, одна з психологинь була у Краснопіллі, коли росіяни вдруге обстріляли місцеву школу. Спеціалістка швидко зорієнтувалася й почала надавати допомогу, вивела одну з жінок зі стану ступору й змогла вмовити її пройти до укриття.

Для того, щоб ефективно працювати у таких умовах, психологи проходять власну терапію та супервізії, де обговорюють свої переживання і емоції після того, як відбулися травмуючі події.

2. Розгубленість і цинізм

Із досвіду Юлії, на місцях обстрілів до психологів переважно звертаються люди старшого віку, які часто знаходяться в напруженому психоемоційному стані, вони можуть плакати, не розуміти, що відбувається. Коли прилітає десь подалі — на сусідній вулиці, вони ще тримаються, а коли вже зовсім поруч із будинком, коли руйнується дах, вибиває вікна — це великий удар для психіки. Також постійно звертаються мами з дітьми.

Хоча зараз люди більш готові спілкуватися з психологом, ніж раніше, залишаються ті, які можуть соромитися — а що про них подумають односельці, а раптом вирішать, що у них якісь психічні відхилення. Для таких випадків психологи мобільної групи залишають номери телефонів, аби люди могли пізніше зателефонувати і цілком конфіденційно розповісти, що їх турбує. Для того, щоб заспокоїти сумніви у деяких людей, фахівці пояснюють, що вони — не лікарі, не психіатри.

Найпоширеніші стани після обстрілів — розгубленість, а в когось і захисна реакція, тому людина може вести себе цинічно, сміятися, говорити «та, живі і слава богу, непотрібні мені тут психологи, зараз хату перекриємо і все буде нормально». Юлія говорить, що наслідки пережитого все одно доженуть, хоч і пізніше.

3. Допомога і самодопомога

Юлія Лесик впевнена, що найкраще для психіки — це виїхати із токсичного середовища. Якщо ж з якоїсь причини це зробити неможливо, то варто навчитися навичкам самодопомоги — заземлюватися, робити вправи з дихання, аби врегулювати серцебиття, не допустити панічної атаки.

Важливо обрати у приміщенні більш-менш безпечне місце — за двома стінами, розмістити ліжко подалі від вікон й скла. Знизити напруження допомагають вправи з дихання — це може бути дихання по квадрату, а можна використовувати мобільні додатки, які показують, скільки треба вдихати, скільки затримувати повітря, а скільки видихати.

«Одразу самому опанувати вправи з дихання важко, — говорить Юлія. — Тому люди іноді кажуть, що вони не спрацьовують. Та ці техніки робочі, просто їх необхідно правильно виконувати й практикувати».

Допоможе заснути дихання по схемі 4-7-8, а відволіктися — рахування або називання предметів. Так, аби заземлитися, психологиня рекомендує назвати п’ять предметів, які бачиш біля себе, потім — сфокусуватися на запахах, потім слухати та концентруватися не на дальніх звуках, а на тому, що відбувається у хаті — як у грубі тріщать дрова, як стукає годинник. Потім — відчути смак, якщо поруч немає води чи цукерки, можна просто зробити ковтаючий рух, аби активувати слинні залози. Така техніка заземлення гарно працює з дітьми — відволікає їх від звуків війни. Також малечу важливо обіймати, коли їм лячно.

Психологиня розуміє, що в умовах постійних обстрілів людям може бути не до заспокійливих чаїв, та радить мати у термосі якийсь гарячий напій і поставити його поруч із собою у безпечному місці.

Задати серцевий ритм допомагає вправа «метелик» — ритмічне постукування долонями по грудях, тоді людина себе швидше заспокоює. Цю вправу добре чергувати із диханням. Ще є вправа «великий метелик» — коли людина ніби себе обіймає, це дає відчуття безпеки. Загалом, заземлитися, заспокоїтися допомагає саме тілесна терапія.

4. Коли треба виїжджати?

У кожної людини свої фактори, які змушують її виїхати з небезпечних територій. Так, Юлія згадує, як вони вивозили бабусю з одного з сіл Серединобудської громади, а поруч проживала подружня пара старшого віку. Село знаходилося під постійними обстрілами, подружжя вже місяць жило в підвалі, але чоловік і жінка сказали, що нікуди звідти не поїдуть. Психологиня залишила їм свій номер телефону, через кілька тижнів вони з нею зв’язалися «Юля, заберіть нас звідси. У нас в город прилетіло, а в підвалі вже почало сипатися зі стелі».

Юлія рекомендує вивозити з прикордоння дітей. Коли до неї підходять мами й розповідають, що дитина почала заїкатися чи пісятися, психологиня вже не зможе їм допомогти на місці — адже малеча залишається в токсичному середовищі.

Тож, на її думку, у кожного своя межа — для когось це приліт на подвір’я, для когось, коли його привалить або на очах відбудеться якась трагедія. Звикнути до такого неможливо — все одно буде якась реакція.

Методи самодопомоги не врятують від напруження, але полегшать стан, особливо для тих, хто схильний до панічних атак чи проблем зі сном.

Довгостроковими наслідками проживання у постійній небезпеці стають хронічний стрес та затяжна депресія. Люди починають жити з ранку до вечора й з вечора до ранку — прожив і добре. Втрачають будь-які моменти радості, їдять на автоматі, у когось немає апетиту, хтось навпаки заїдає стрес.

«Це постійне напруження як постійне стискання кулака — воно стає неможливим без розслаблення. Якщо стискати постійно — ти починаєш собі завдавати шкоди».

Тривожними дзвіночками, коли варто звернутися до спеціаліста, окрім цілковитої відсутності радості, постійного почуття напруги в тілі, безсоння, є небажання щось робити чи кудись іти, коли людина закидає господарство та припиняє себе доглядати, фізичне відчуття стиснення всередині та безнадії.

5. Чому не можна казати «я тебе розумію»?

Найскладніше в роботі на прикордонні Юлії було довести деяким мамам, що дитину треба вивести з небезпеки. Вони відповідали — та у мене хата ціла, у мене тут господарство. Наприклад, одним із викликів стало прилаштувати коня — люди виїжджали з прикордонної Могриці, кіз випустили, а з конем, якого дуже любили, не знали, що робити. Просили знайти йому нових господарів, щоб тварину не пустили на ковбасу. Тож психологи почали шукати по зооволонтерам і знайомим і зрештою кінь знайшов собі нову домівку в іншому селі.

Юлія говорить, що для багатьох людей тварини дуже важливі, їм важко розлучитися з ними і ці емоції також не можна знецінювати.

Люди на прикордонні відчувають страх і напруження, безнадію. Комусь нікуди виїхати, хтось, особливо люди старшого віку, не уявляють свого життя в іншому місці. Говорять — поки хата стоїть, я нікуди звідси не поїду. Багато з них націлені тут і померти, де прожили все своє життя.

Юлія вважає, що неможливо зрозуміти їхні відчуття за описом, якщо ти сам цього не пережив. Для неї це як хворий буде розповідати про свою хворобу комусь, хто ніколи не хворів.

Психологиня працює й з тими, хто евакуйовується, ці люди відчувають тугу за домівкою й важко переживають втрату майна й рідних стін.

«Поспівчувати можна, але саме сказати — я тебе розумію – ні». На думку Юлії, говорити «я вас розумію» можна лише, коли ти пережив щось схоже. Також не варто говорити, що все добре чи буде добре, бо це знецінює відчуття людини, яка щойно пережила трагедію.

Тому краще сказати — «давайте мати надію, давайте триматися», але не обіцяти, що все буде добре. Якщо людина не проти, можна взяти її за руку чи обійняти.

Фото надані психологинею Юлією Лесик із особистих архівів.