«Прости». Історія мами, яка щодня приходить до сина – Героя

Сьогодні, 10:30 0

Щоранку на меморіалі загиблих Героїв у селі Затурине майорять понад 400 українських прапорів. Люди приходять із квітами, іноді — просто постояти в тиші. Серед них майже щодня — Ганна Горожанкіна. Її син Сергій, якому назавжди залишилося 19, спочиває тут.

— Я приходжу сюди, щоб подихати ним, — говорить мама. — Просто поговорити, згадати його дитинство. Він був дуже веселий. Любив життя. Бажаний, щирий, світлий. Я пишалася ним усі 19 років. І пишаюся зараз. Але з болем…

Сергій мав багато друзів. Родина й досі дивується, коли він встигав їх заводити. Вони переконані: хлопець поспішав жити, поспішав усе побачити.
Для родини Горожанкіних ця війна стала не одним болем. За десять днів до загибелі Сергія на фронті поліг мамин брат — 26-річний військовий. Ще один брат досі боронить країну, наразі він у шпиталі після поранення.
У ніч, коли Сергій загинув, мама отримала від нього три короткі повідомлення.

— Перше — «все добре». Друге — «поганий зв’язок». І третє, вже пізно вночі — одне слово: «прости», — згадує Ганна.

Сергій вступив до лав Збройних сил України 1 червня 2021 року, вже в жовтні був у зоні проведення ООС. Із першого дня повномасштабного вторгнення — на нульових позиціях. Він воював у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, 13-го батальйону, водієм бойової машини «Козак». Загинув під час авіанальоту поблизу Ізюма на початку березня 2022 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Мріяв бути десантником, брав приклад із маминих братів-близнюків, які з 2014 року служили в АТО. Ще у сьомому класі казав: «Як виросту — піду Україну захищати».

Його бойові побратими згодом телефонували матері, аби подякувати. Командир зателефонував саме на день народження Сергія, щоб сказати: «Ви виростили неймовірного сина. У свої 19 він був справжнім чоловіком і лідером».

У родині залишився молодший син, йому майже 17. Він теж хоче стати десантником. Батьки сподіваються, що хлопець ще передумає.
— Сергій ніколи не жалівся, навіть коли вони три дні не мали чого їсти. Знав, що я хвилююся. Він завжди заспокоював мене, — каже мама.

Її підтримали рідні, друзі, сусідки, а також громада.

— Євген Юрійович, голова нашої Новоселівської громади, взяв на себе всі клопоти. Я тоді й не тямила, що роблю. Він навіть до моргу мене не пустив. Сам поїхав. Наталя Василівна Чепіга, голова нашої спілки матерів загиблих, була поруч. Мої подруги чергували по змінах, щоб я не залишалась сама.

Сергій був опорою родини ще змалку — у колгоспі допомагав батькові, вдома — мамі, відмовляючи її йти до сараю працювати. З дев’ятого класу пішов у коледж управління, економіки та права, на спеціальність «банківська справа». Але мріяв стати водієм бойової машини, тому паралельно здобував освіту автомеханіка.

Хотів пов’язати життя з армією, стати офіцером, навчатися у військовій академії. Казав: «Служба на сході дасть мені досвід, і я буду офіцером».

Останній раз був удома на Покрову — приїхав без попередження, зробив сюрприз, привіз подарунки. Та залишився ненадовго — викликали на службу. Більше батьки сина вже не побачили.

На пам’ятнику Сергій зображений в оточенні десантних парашутів. Це була одна з мрій хлопця, якій не судилося збутися через війну. Він мріяв здійснити парашутний стрибок і присвятити його мамі.

Меморіал у Затуриному для багатьох родин став місцем єднання. У месенджерах — спільна група, у якій рідні Героїв планують заходи, підтримують одне одного. Власним коштом пробили свердловину, щоб була вода поливати квіти. Є охорона, встановлюють камери. Але бувають і прикрі випадки крадіжок.

Пані Ганна має своє бачення меморіалізації пам’яті наших українських воїнів.

«Має бути все уніфіковане. Наші герої достойні всі бути разом. Скажімо так, починаючи від найвищого командира і закінчуючи найпростішим солдатом — вони носять однакову форму. Вони ділять одну тарілку. Моя думка — вони мають бути достойні й всі однакові тут. Вони там стають єдиною родиною. Немає бідних, немає багатих, кращих чи гірших. Має бути все в однаковому стилі. Тут — достойно. З достойними людьми, з побратимами, такими як він», — говорить жінка.

У селі Рунівщина, де проживає родина Горожанкіних, їх поважають усі мешканці. Односельці пригадують: вони завжди жили мирно.

Родина й нині продовжує жити в рідному селі, виховувати молодшого сина та сподіватися на Перемогу. І майже щодня відвідує всіх, хто знайшов спокій під блакитно-жовтими прапорами Меморіалу.

Для мами Сергія Перемога — це заповітна мрія. Як і бажання ніколи більше не чути російської мови чи згадок про державу-агресора.