Симон Петлюра та його особистості: полтавський семінаріст, який став Головним Отаманом УНР та був зрештою вбитий за антисемітизм

 

Певне, серед видатних полтавців немає більш протирічної та багатогранної постаті, аніж Симон Петлюра. Суперечки навколо його особистості та ролі в українській історії не вщухають протягом багатьох десятиліть. І лише за часів незалежності вітчизняним історикам вдалося відтворити правдиву біографію цього відомого політичного діяча та розвіяти більшовицькі міфи про нього. Незмінним залишилося лише те, що Симон Петлюра був не тільки визначним політиком, але й цікавою особистістю з непересічною долею.

Народився Симон Петлюра 22 травня 1879 року в сім’ї полтавських міщан козацького походження. Його батько – Василь Павлович – нащадок давнього козацького роду, мав власний дрібний візницький промисел. А мати – Ольга Олексіївна – походила із давнього козацького роду Марченків та була донькою одного з співзасновників Київського Іонівського скиту. Степан був третім сином в родині та мав ще трьох братів і п'ятьох сестер. Ще троє дітей, на жаль, померли в ранньому дитинстві.

Сучасники зазначали, що діти в сім'ї Петлюр виховувались в релігійно-націоналістичній атмосфері. Тож не дивно, що старший брат Симона – Федір був членом Української революційної партії та загинув за нез’ясованих обставин ще у 1907 році. А молодший брат Олександр став полковником в Армії УНР та воював пліч-о-пліч з Симоном. Від більшовицької влади свого часу постраждали і рідні сестри Симона. Так старша сестра Єфросинія в 1918 році постриглася в черниці і померла в монастирі під час його штурму чекістами. З невідомих, але цілком очевидних, причин померла і сестра Тетяна. А сестер Марину і Феодосію заарештували у 1937 році за наказом НКВД звинувативши їх у “поширенні петлюрівства”. Того ж року їх розстріляли. Але це буде згодом. Поки ще Симон тільки-но переймав проукраїнські переконання своїх батьків.

Майбутній Головний Отаман з дитинства виявляв здібності до навчання. Тому з 13 років хлопчик почав навчання у церковно-парафіяльній школі, а у 1895 році вирішив продовжити свою освіту у Полтавській духовній семінарії.

Зі свідчень друзів Симона ми дізнаємось, що юнак захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці та літературою. Гарно співав, грав у виставах. Втім найбільше його цікавила та одночасно непокоїла доля України. Тож з 1898-го Симон таємно вступив до українського самоосвітнього гуртка. У 1900 році юнак познайомився із харківським адвокатом Миколою Міхновським, автором брошури “Самостійна Україна”. Під впливом нового знайомого Петлюра стає активним членом Революційної української партії та починає активно включатись в суспільно-політичне життя. Вже в наступному році він бере участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, як представник-семінарист. Того ж року його зі скандалом виключили з семінарії, через революційний і ”мазепинський” дух. Провина хлопця полягала лише у тому, що він був співорганізатором виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка.

Навесні 1902 року Симон став одним із організаторів протестів серед семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів та увести до програми українознавчі предмети. За ініціативи Симона, вимоги студентів були сформульовані у спеціальну петицію, яку підписало понад 200 осіб.

Через значний резонанс у семінарії почалися справжні репресії. Спершу звідти виключили головних зачинщиків мітингів, а, після негативної реакції студентства, повністю закрили середні класи і додатково виключили ще півсотні семінаристів.

Але це не зупинило невдоволених юнаків і незабаром ці ж активісти взяли участь у селянських виступах 1902 року. Одним з таких був мітинг у Решетилівці, на який Петлюра на чолі групи виключених семінаристів прибув 17 квітня.

Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти "підмовників" та спробувала заарештувати Симона. Аби врятуватись хлопець разом із приятелем та ідейним однодумцем Прокопом Понятенком восени 1902 року виїхав на Кубань.

Там він оселився у Катеринодарі (нині Краснодар прим.авт) та заробляв собі на життя вчителюванням. Однак за активну участь в організації осередку РУП — "Чорноморської вільної громади" його невдовзі все ж таки заарештували. Згодом завдячуючи зв'язкам друзів його відпустили, але як “неблагонадійному” заборонили викладати. Тож кубанський історик, член-кореспондент Російської АН Федір Щербина запропонував Симону упорядковувати архів Кубанського козацького війська. Там Петлюра зарекомендував себе як кваліфікований працівник. А згодом надихнувшись науковими матеріалами опублікував першу наукову роботу "О языке народных школ Кубанской области". Також, виявивши хист до журналістики, Симон дуже швидко почав співпрацювати з місцевими газетами.

Писав Петлюра також і для РУПівських газет "Добра новина", "Праця", місячника "Гасло". Окрім цього, на прохання керівництва РУП облаштував у власному помешканні мінідрукарню для виготовлення і тиражування антицарських листівок.

 

За таку діяльність у грудні 1903-го його повторно заарештували, але вже за кілька місяців, у березні наступного року випустили під заставу, яку за Симона вніс батько.

Розуміючи, що далі працювати у Катеринодарі йому вже ніхто не дасть, Симон прийняв рішення повертатися в Україну.

Восени 1904 року, змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон, Симон разом із Понятенком нелегально перетнув кордон з Україною. Далі Симон-Святослав рушив до Львова, де на той час розташовувався Закордонний комітет РУП.

 

Із березня по жовтень 1905 року під чужим ім’ям він редагував партійний часопис "Селянин", працював у "Літературно-науковому віснику", "Записках НТШ", "Волі". Окрім цього, поринувши в атмосферу української інтелігенції, Симон почав активно поліпшувати свої знання та знаходити однодумці. Так під час свого львівського періоду він відвідував університетські курси мовознавства та товаришував з Іваном Франком та Володимиром Гнатюком.

А вже у грудні 1904 року на львівській конференції РУП Петлюра виступив категорично проти об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). А після оголошення в жовтні 1905 року політичної амністії в Російській імперії Симон вирішив повернутися у Київ під своїм справжнім ім’ям. Спершу у столиці Симон Петлюра працював дописувачем у "Громадській думці". За свою діяльність на II з'їзді РУП, на якому партія отримала нову назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету.

Але вже У січні 1906 року разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком Симон Петлюра був вимушений виїхати до Санкт-Петербурга аби очолити редколегію політичного видання "Вільна Україна". Однак після публікації шести випусків видання припинилося, тож вже влітку 1906 року Симон знову повернувся до Києва.

Після повернення до української столиці він працював секретарем київського щоденника "Рада", та співпрацював з Борисом Грінченком, Михайлом Грушевським, Дмитром Дорошенком, Людмилою Старицькою-Черняхівською та Сергієм Єфремовим. Згодом його підвищили до співредактора легального соціал-демократичного часопису "Слово".

 

На початку 1911 року Симон переїхав до Москви та почав подружнє життя з полтавкою Ольгою Більською. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва та незабаром переросло у палкий роман, який закінчився шлюбом (цивільним із 1910 року і зареєстрованим у 1915 році).

Через рік у Симона та Ольги народилася донька Леся. Аби прогодувати родину Петлюра влаштувався бухгалтером у товаристві убезпечення "Россия". Паралельно з цим, на кошти українських громад заходився видавати журнал "Украинская Жизнь". Публікуючи авторські статті на актуальні для українського суспільства теми, Симон поступово перетворився з пересічного журналіста на відомого громадського діяча.

З початком Першої світової війни 35-річний Симон вступив на військову службу санітаром до медичного потягу. Завдячуючи впливовим знайомим Симон Петлюра перейшов на службу у "Всероссийский союз земств и городов" - впливову організацію імперського масштабу, яка займалася допомогою армії. Побоюючись загинути на війні та залишити родину без матеріального забезпечення, Симон зробив пропозицію Ользі і вже у 1915 році, перед безпосередньою відправкою на фронт, Ольга Більська стала офіційно Ольгою Петлюрою.

  Опікуючись забезпеченням армії Симон Петлюра багато спілкувався з солдатами, серед яких чималий відсоток становили українці. Свої висновки він виклав у статті "Війна і українці", де детально описав лояльність українців до царату та сподівався, що ставлення монаршої влади до українського питання незабаром поліпшиться.

Але вже 27 липня 1918 року Петлюру заарештували звинувативши його у підготовці протиурядового заколоту. Майже 4 місяці Симона утримували в Лук’янівській тюрмі, але за відсутністю прямих доказів 13 листопада вимушені були відпустити.

Після звільнення Симон Петлюра поїхав до Білої Церкви, де на той час дислокувався загін Січових стрільців Євгена Коновальця. Звідти він дистанційно керував антигетьманським повстанням Директорії УНР та, навіть, був заочно обраний до складу Директорії Петлюру.

Після повалення Гетьманського режиму у грудні 1918 року українська армія на чолі з Симоном Петлюрою увійшла в Київ. З того моменту почалося поступове відновлення республіканського устрою та УНР.

Так, 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. У цей самий час більшовицька Росія вдруге спробувала захопити Україну та встановити свій політичний режим. Відчуваючи загрозу, у травні того ж року Петлюра одноосібно очолив Директорію та протягом наступних 10 місяців командував армією УНР.

  Керуючи армією не полишав Симон Петлюра і дипломатичну роботу. Його листи свідчать про те, що він активно вів перемовини з представниками Антанти, Румунії, Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею українські війська разом із польською армією розпочали наступ на більшовиків. Але після підписання польського перемир’я з радянською Росією війська УНР вимушені були відступити та у листопаді 1920 року перейти Збруч.

Після цього Головний Отаман Петлюра переїхав до Польщі. Але більшовицьке керівництво та спецслужби постійно вимагали від поляків видати Петлюру. Тож він був змушений постійно переховуватися та жити під вигаданими прізвищами. Так, побоюючись замаху, під псевдо Полтавченко, Симон залишив Тарнов та переїхав до Варшави.

Там продовжував проводити переговори задля підтримки УНР, здійснював політичне керівництво Урядом і військовими підрозділами на території Польщі. Однак після того, як почастішали випадки проникнення більшовицьких агентів під виглядом українських емігрантів у його оточення Симон прийняв рішення тікати з країни.

 

З паспортом, на прізвище Степана Могили, через Будапешт (Угорщина), Відень (Австрія) та Женеву (Швейцарія) восени 1924 Симон Петлюра дістався Франції. Згодом до нього приєдналася і його родина.

У Парижі він прожив три останні, та, певно, найщасливіші роки свого життя. А вже 25 травня 1926 його розстріляв в упор єврей нібито через кровну помсту за своїх рідних. Втім, щоб дізнатися у чому саме звинуватили Симона та бійців армії УНР, хто насправді підіслав убивцю Самуїла Шварцбарда, а також, де нині похований Головний український Отаман, читайте у матеріалі книги "Полтавська діаспора".

 

Як придбати книгу Олександра Панченка "Полтавська діаспора. Велика енциклопедія":

1. Перерахуйте гроші за потрібну Вам кількість примірників на банківську картку автора: ПриватБанк 5168 7427 2288 3976 (Олександр Панченко) 2. Вкажіть у призначенні платежу ПІБ, номер телефону та адресу чи номер поштового відділення, на яке потрібно відправити енциклопедію. 3. Трішки очікування і книга у ваших руках! Вартість книги - 2000 гривень. 15% від вартості кожного примірника будуть перераховані на рахунок ЗСУ! Решта виручених грошей буде витрачена на проведення подальших наукових досліджень.