"Любов, що пережила смерть": історія Ірини та Миколи Чепіги

24 липня 2025 0

Усі ми мріємо про кохання, яке буде на все життя. Історія Ірини Чепіги — це не просто любов, це історія відданості, вірності та справжнього героїзму. Її чоловік, Микола Чепіга, пішов добровольцем ще у 2014 році, коли лише починалася війна, й загинув, залишивши по собі не просто спогади, а цілий світ тепла, турботи й сили. Це розповідь про жінку, яка не втратила себе навіть після найстрашнішої втрати.

Як усе почалося

"Я працювала в магазині, їхала на роботу… Відчула, що хтось дивиться, — згадує Ірина. — Повертаюся — симпатичний чоловік. Він приходив кожного дня по каву, а вже на третій день сказав, що хоче зі мною зустрічатися. Я була розлучена, з дитиною, а він каже: 'Я все знаю. І це не проблема'".

Їхня історія кохання розвивалась стрімко: через два місяці Коля вже залишився — і не пішов ніколи. Разом вони прожили 15 щасливих років. Він був рішучим, впевненим і завжди знав, чого хоче. Ірина каже:

"Він побачив — і вирішив. Це був його вибір, і я йому повірила."

Микола Чепіга. Фото з особистого архіву Ірини Чепіги.

Родина й батьківство

Микола був не лише чоловіком, а й батьком від Бога. Доньку Ірини від першого шлюбу прийняв як рідну, а коли з’явилася маленька Вероніка, їхнє щастя стало повним.

"Він її любив безмежно. Шкода, що вона майже не встигла його пам’ятати… Але вона згадує моменти, каже: 'Пам’ятаю, як тато те чи інше'."

Микола Чепіга з молодшою дочкою. Фото з особистого архіву Ірини Чепіги.

"Він завжди був турботливим. Я приходила з роботи — вечеря готова, каже: 'Відпочивай, я все зроблю сам'. Він не ділив обов’язки на чоловічі й жіночі, він просто був поруч, і я знала — можу покластися на нього в усьому."

Коля будував будинок власноруч. "Ми жили у батьків, але він мріяв про село. Сам копав погріб, сам зводив стіни. І після його смерті я не змогла і не зможу продати той дім. Бо це його дім. Він вклав у нього не лише руки, а й душу."

Доброволець із совістю

Микола Чепіга був бійцем легендарного батальйону "Айдар". Він долучився до лав добровольчого руху у березні 2014 року, коли ще не було чіткої мобілізації, коли добровольці брали на себе перший удар. У батальйоy "Айдар" він служив із весни 2014-го, виконував обов’язки в зоні бойових дій на Луганщині. Побратими згадують його як сміливого, надійного, завжди зібраного і готового прикрити своїх товаришів.
Коли почались події в Криму, Микола сказав: "Що вони творять..." І вже через кілька днів пішов до військкомату. "Мені нічого не сказав. Просто пішов. Потім — учебка, а потім — війна."

Ірина довго не знала, що він не в навчальному центрі, а на передовій. Він намагався її берегти від правди. І коли Коля перестав виходити на зв’язок, вона вже знала: щось сталося. Його смерть підтвердилася згодом — тіло знайшли після довгих пошуків. Його жорстоко катували. Тіло майже не впізнали. Він загинув у червні 2014 року, у самому початку війни, коли про її масштаб ще не уявляли.

"Мені дуже часто снився сон, що він каже: 'Ір, вибач, так треба було'. Я відчувала, що він не просто загинув — він захищав інших. І всі хлопці, які з ним були — вижили."

Микола Чепіга. Фото з особистого архіву Ірини Чепіги.

Пам'ять, що живе в серці
У домі Ірини досі зберігається його рубашка — 11 років не прана. "Запах досі є. Я не можу її викинути, віддати — ні. Це моє."

Медальйон, який Коля ніколи не знімав, через два роки після смерті… повернувся. "Мені наснився сон, що Коля сказав: 'Жетон повернеться додому'. І через два місяці мені з Києва подзвонили: знайшли." Це був справжній знак, у який хочеться вірити. І вона вірить.

Серед речей Миколи — і його блокнот, і записки, і телефон. "Це все зберігається. Бо це частина мого життя, частина його."

Спільнота, яка лікує

"Нас розуміють тільки ті, хто втратив. Інші — ні. Ми зустрічаємось, плачемо, сміємось, тримаємо одне одного. Бо тільки разом можна вижити."

Ірина спілкується з родинами загиблих, бере участь у ініціативах, говорить публічно. Вона стала тією, хто не боїться говорити про біль. "Ми часто зустрічаємось, просто поговорити, поплакати. Нам важливо знати, що ми не самі."

Вона не зламалась. Після смерті коханого вона залишається сильною, живе заради доньок, заради пам’яті про чоловіка. Її історія — це історія багатьох жінок України, які втратили найрідніших. Вона говорить і про потребу не забувати: "Нам не гроші важливі. А щоб пам'ятали, шанували. Щоб приїхали й запитали, чим допомогти. Бо головне — увага й повага."

Микола Чепіга з родиною. Фото з особистого архіву Ірини Чепіги.

Віра та відповідальність

Ірина вірить у перемогу. "Я дуже вірю в наших хлопців. Вірю, що ми вистоїмо. Ми не маємо іншого вибору. Якщо не ми — то хто?"

Вона не чекає подяки, але хоче, щоб держава більше звертала увагу на родини загиблих. "Не всі потребують грошей. Але всі потребують турботи, поваги, участі. Хтось сам не попросить — тому треба просто прийти і запитати."

Кохання, що не вмирає

Ірина зберігає не лише речі, а й пам’ять. "Я відчуваю його поруч. Всі ці роки. Коли купувала машину, мені казали: от, молодець. А я кажу — це Коля допоміг. Навіть зараз."

Це історія про любов, яка не зникла після смерті. Яка тільки зміцніла. Про жінку, яка стала сильнішою через біль. І яка несе світло свого кохання далі — і за себе, і за нього.