Олег Зима: «На війні я зрозумів, що культура - це наша зброя не менш важлива, ніж автомат»

Ми живем в океані байдужості,

Убиваємо власне життя.

Ми лежим на крутих берегах,

Чи невігластва, чи то мужності.

Ми стурбовані кольором нафти,

Що стікає і труїть риб,

Що втікає і струменить

Із технічного серця нашого.

Нас цікавить форма печінки

На попереку в єдинорога.

Ми шукаємо найгарнішу з пелюсток

У лактиній й прозорих медуз.

Полтавський поет і художник Олег Зима з перших днів повномасштабного вторгнення пішов на фронт. Там, серед вибухів і втрат, він почав писати вірші та робити малюнки. А ще взявся за справу, яку в мирний час важко було б уявити: організовував порятунок кам’яних скіфських баб — унікальних пам’яток степової України. Для нього культура стала не лише натхненням, а й бронею.

«Я вийшов з тролейбуса - і написав заяву в тероборону»

Олег Зима жартує, що на фронт він потрапив майже випадково. «Я просто не на тій зупинці тролейбуса вийшов. А там саме був пункт, де записували до тероборони. Підійшов - кажуть: пиши заяву. Ну, я й написав», - згадує він.

За кілька днів почалася велика війна. Зима опинився у війську, а невдовзі й син приєднався до Збройних сил. «Я йому казав: доучись, не поспішай. Але він відповів: тату, якщо ти пішов, то й я піду. І пішов. Потрапив у бойову частину. Для мене це було водночас і гордістю, і важким випробуванням».

Поезія в окопах

На фронті Олег несподівано для себе знову взявся за перо. Вірші стали способом вижити емоційно.

«Коли сидиш у окопі, час тягнеться інакше. Щоб не роз’їдала оця енергія війни, я почав писати. Це краще, ніж сваритися чи впадати у відчай. Людина повинна фіксувати, замальовувати, занотовувати. Бо інакше все зникне», - говорить він.

Його тексти - не про романтику, а про правду війни. Про біль, втому, про побратимів, які щодня ризикують життям.

І мені вже не треба багато речей,

Лише літо, літак й мої літні літа,

Бо людина літає в думках і у снах,

У красивих, у гарних, бо немає лиш крил.

І як прийде знов осінь і знов холода,

Ми візьмемо тепленьке і затопимо піч,

Наші спогади витягнем і розкладемо,

І заплющемо очі і матимем спіч.

Нам підвал би, лише, що переживе ніч,

Облаштуєм гарненько ми постіль свою,

Ми погуглимо фото і повторимо знов,

Усі блюда на блюдах знов облюбуємо.

Ми візьмемо кота, або кицьку свою,

Ми залізем під плєд, І заваримо чай,

Ми напишемо дітям і почуєм «люблю»,

Що ще треба, коли золотії літа?

Ми пірнемо у осінь, відкинувши час

На його золотії, багряні поля.

Може, матимеш час,

То чекаю на чай.

Ми згадаєм минуле, що всередині нас,

Зрозумієм, що доля —

Це примхливе маля.

«Мене часто питають: навіщо писати вірші на фронті? А я відповідаю: щоб залишилося. Бо якщо не запишемо зараз, завтра буде пізно».

Культура як щит

Для митця війна показала, що культура - це не «друга черга» після економіки чи зброї, а основа, що тримає людей.

«Коли в критичний момент у тебе згорає машина, чи ти виходиш із лікарні після операції, і раптом допомагають зовсім незнайомі люди - от на чому тримається наша культура. На великому серці. І це не менш важливо, ніж зброя», - переконаний він.

Олег бачить культуру не як щось абстрактне, а як конкретну дію. Допомогти, підтримати, зберегти пам’ятку чи історію. «Війна - це ядерна енергія, яку треба направити в правильне русло. Якщо ми не зловимо цей момент, вона нас роз’їсть. Але якщо зловимо - ми відбудуємо країну сильнішими».

«Ми намагалися врятувати скіфських баб»

Одна з найяскравіших історій, яку Зима згадує, стосується порятунку стародавніх кам’яних статуй на Донеччині. «У Великій Новосілці біля краєзнавчого музею стояли три баби. Кам’яні, тисячолітні.

Ми туди часто заїжджали. Дивлюся - уже прилітає поруч. Думаю: якщо розіб’ють, це ж втратимо назавжди. Почав шукати, хто може допомогти. Виявилося, у Львові вже колись вивезли двох баб, у Дніпрі є ціла колекція. Тож, значить, і цих можна врятувати».

Разом із однодумцями він підготував листи до Міністерства культури, отримав офіційне погодження на переміщення пам’яток. Було чимало консультацій із Дніпровським історичним музеєм, що володіє найбільшою колекцією половецьких баб в Україні.

«Ми планували передати їх до Полтавського краєзнавчого музею. Але, на жаль, нас випередили. Саме Дніпровський музей звернувся напряму до Донецької військової адміністрації і забрав статуї. Тепер вони там, у фондах», - розповідає Зима.

Попри це він не втрачає надії: «Я й досі мрію, щоб ці баби опинилися в Полтаві. Бо це частина нашої історії, і вона повинна бути ближче до свого коріння».

Від Донбасу до Європи і назад

За час війни Олег встиг побачити і зруйновані села Донеччини, і мирні вулиці Португалії чи Швеції. Але повертається завжди додому. «Мені полковник каже: ти ж міг би залишитися. А я відповідаю: звісно, повернуся. Бо тут адреналін, тут мої люди. За кордоном добре, акуратні будиночки, океан. Але це не моє. Моє - тут, де мій син, моя мама, моя земля».

«Діти все це запам’ятають»

На завершення розмови Олег Зима говорить про покоління, які виростають у час війни.

«Мені шкода, що син отримав контузію, що хлопці гинуть такими молодими. Але я впевнений: діти це запам’ятають. Навіть якщо ми їм нічого не розповідатимемо, пам’ять передасться у сім’ях. І наше завдання - навчити їх культурі й відповідальності. Бо культура - це не музеї, не книжки на полиці. Це здатність тримати себе й тримати країну».

Олег Зима не знає, коли закінчиться війна. Але він точно знає, що після перемоги Україна матиме шанс стати іншою - сильнішою, уважнішою до своєї культури й людей.

«Я воюю, малюю, пишу, допомагаю. Це мій спосіб тримати фронт. Бо війна - це не лише зброя. Це ще й культура, яка має вистояти разом із нами».

Лавандовий відтінок полину у росі,

Гірчичний капучіно, паруючий в руці.

Піжамно-жовтий колір сон-чаю й гарбузів,

Палаючий світанок купається в росі.

Нічні шизофренії випаровуються в сонці,

І сутінки відходять, і душа випрОстає.

Кропиви наших нетрів:

Обіймів братніх, зрада, І солод поцілунків,

Й екстази почуттів.

Саксофонія ранку,

Какофонія ночі,

Кавофілія зранку -

Основа відчуття.

Довідка

Олег Зима - поет, художник, громадський діяч із Полтави. З перших днів повномасштабного вторгнення став до лав територіальної оборони, згодом - до Збройних сил України. На фронті почав писати вірші та малювати, вбачаючи в культурі спосіб вистояти й підтримати побратимів.