Катерина Скаржинська: жінка, яка збудувала музей для народу

28 травня 2025 0

Історія першої приватної музейниці України, що подарувала Полтавщині не лише велику культурну спадщину, а й приклад безкорисливої любові до знання, науки та народу.
Ім’я Катерини Скаржинської (у дівоцтві — Райзер) має звучати поряд із видатними українськими жінками: Соломією Крушельницькою, Лесею Українкою, Марією Башкирцевою. Проте поки що його майже не згадують за межами кола музейників та дослідників історії Полтавщини. А дарма.

Катерина Скаржинська — перша жінка в Україні, яка створила повноцінний приватний музей, відкритий для всіх охочих. Вона стала меценаткою, збирачкою етнографічних, археологічних і мистецьких скарбів, підтримувала видавничу справу, організовувала лекції, театри, гуртки. І все це — у провінційних Лубнах наприкінці XIX століття. У світі, де жінка ще не мала виборчого права, Катерина Миколаївна вже діяла як справжня культурна стратегиня.

Ми говоримо про Катерину Скаржинську з відомим археологом, історієографом, кандидатом історичних наук, директором Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Олександром Супруненком. Людиною, яка досліджує історію Полтавщини не один десяток років і свого часу захистила докторське дослідження, присвячене саме Катерині Скаржинській. Його знання — це не просто факти, а жива пам’ять про епоху, людей і місця, що творили культурну мапу нашого краю.

«Катерина Миколаївна Скаржинська — це унікальне явище на тлі полтавської культурної ниви. Вона не просто збирала артефакти — вона творила нову культурну реальність. Її музей був відкритим і для інтелігенції, і для простих селян. Такого підходу на той час в Україні більше ніхто не демонстрував», - переконаний Олександр Супруненко.

Шлях до освіти та самореалізації

Катерина народилася 1853 року в родині Райзерів, вихідців із Голландії та Німеччини, які оселилися на Полтавщині. Її батьки належали до середовища освіченого дворянства. Вже в дитинстві вона виявила зацікавлення до книг, старожитностей, документів — її перша колекція зародилася саме у родинному домі.

У 14 років її видали заміж за Миколу Скаржинського — військового, багатого землевласника, відомого офіцера, кіннозаводчика. Але подружнє життя не завадило її навчанню. Вона вступила до Бестужевських курсів у Петербурзі — першого жіночого вищого навчального закладу в Російській імперії. Там вона не лише здобула освіту, а й увійшла в коло прогресивної інтелігенції, подружилася з донькою Володимира Стасова.

Цей період заклав підвалини її життєвої філософії: відкритості, інтелектуальної чесності, соціального обов’язку.

«Її дядько Кир’яков у 1871 році знайшов на Полтавщині рештки мамонта — саме це, кажуть, пробудило в Катерині інтерес до старовини. Відтоді вона почала збирати все: предмети побуту, монети, писанки, книги, рукописи. З Лубен музейне “божевілля” поширювалося по всій губернії», - розповідає Супруненко.

Створення музею: новаторська ідея на зламі епох

Після повернення до Лубен Катерина почала втілювати ідею створення музею, доступного для кожного. У той час музеї були винятково елітарними установами, належали академіям або багатим колекціонерам. Вона вирішила змінити це правило.

«Вона була не просто жінкою з коштами. Вона розуміла: якщо не зберігати — зникне. В музеї були археологія, етнографія, геологія. А ще — 4000 писанок, зібраних по всій Україні. Сьогодні у фондах збереглося десь 400. Унікальні речі — і писанки, і колекція мінералів з німецької фірми “Кранц”, яку вона спеціально замовляла для музею», - говорить пан Олександр.

У Лубенському маєтку вона спільно з Федором Камінським, вчителем місцевої гімназії, почала формувати експозицію. Камінський фактично став першим директором і хранителем музею.

«Скаржинська залучала найкращих. Яворницький приїздив із лекціями, Вернадський бував у неї в маєтку. Усе це — в Лубнах! Вона не боялася мислити широко. Бачила музей не просто як кімнату з шафами, а як простір, що формує людину», - каже Супруненко.

Зусиллями подружжя та залученої інтелігенції музей набув виняткового значення. У його фондах були:

археологічні артефакти з Полтавщини (виявлені ще її родичем Кир’яковим);
етнографічна колекція українських строїв, предметів побуту;
геологічна колекція, закуплена у німецької фірми "Кранц";
понад 4000 писанок з усієї України (до наших днів збереглося близько 400, оцифровані та представлені на міжнародних ресурсах).

«Це здається дрібницею, але в неї в музеї було все — і чай, і стільці для селян. І все безкоштовно. Люди заходили в музей, пили чай, слухали лекції, дивилися на речі, яких не бачили зроду. І це була не показуха — це було її справжнє бажання служити народові», — розповідає Олександр Борисович.

Патронеса науки і культури

Катерина Скаржинська була не лише музейницею, а й меценаткою. Вона фінансувала видання:

Каталогу українських писанок (1899) — у співавторстві з Володимиром Кульжинським, це видання досі вважається еталоном в галузі писанкарства;
Очерків Лубенської сторони — фундаментальної праці з історії Лубен і навколишніх сіл;
листівок із зображеннями сіл Миргородщини — фактично перших візуальних «архівів» краю.

У її домі виступали з лекціями історики, геологи, педагоги. Вона підтримувала просвітницькі ініціативи — домашній театр, антиалкогольний рух, організацію чайних закладів для селян.

«Сьогодні в Полтавському краєзнавчому музеї ще стоять вітрини, які вона закупила. Це німецька якість — вони пережили імперію, революцію, СРСР і стоять досі», — наводить факти пан Олександр.
Її діяльність підтримували не лише місцеві ентузіасти. Катерина підтримувала контакти з Яворницьким, Вернадським, Армашевським. Деякі з них приїздили до Лубен спеціально для виступів у музеї.

Переїзд до Швейцарії і драматичне повернення

Після смерті чоловіка та в умовах революційної нестабільності Катерина Скаржинська продала частину маєтків і виїхала з родиною до Лозанни (Швейцарія). Там оселилася скромно, в орендованому будинку. Проте продовжувала підтримувати демократичні рухи, у тому числі соціалістичні й сіоністські.

Водночас її благодійність привертала увагу радикальніших політичних фігур, які згодом почали тиснути на неї з фінансовими вимогами.

«У Лозанні вона спілкувалася з Горьким, допомагала соціалістам. Але й на цьому її не залишили в спокої. Почали тиснути — морально й фінансово. Її просто шантажували. Можливо, це теж одна з причин, чому вона вирішила повернутися в Україну», — робить припущення Супруненко.

З початком Першої світової війни і через нестачу коштів Катерина повернулася до Лубен. Її музей вже було передано місцевому самоврядуванню, а велика частина фондів — у новостворений Полтавський музей.

Останні роки та спадщина

Останні роки життя Катерина провела у скромних умовах. Маєток було націоналізовано. Жила в Лубнах із донькою, у будинку, частину якого передали під школу. У 1920-х Катерина Скаржинська остаточно відійшла від громадської діяльності.

Катерина продовжувала жити скромно, опікуючись онуками та допомагаючи дочці, але з кожним роком стан погіршувався. Репресії, знецінення культури, розграбування залишків родинної бібліотеки — усе це падало на плечі жінки, яка колись тримала в руках культурну карту всієї губернії. Її ресурси вичерпалися — фінансово, фізично й морально.

У роки голоду вона, як і багато інших, залишилась напризволяще. За свідченнями, Катерина Скаржинська фактично померла від голоду — виснажена, знехтувана владою. Жінка, яка годувала знанням ціле покоління, дожила віку в злиднях. У ті роки смерть від виснаження була не рідкістю, особливо серед людей похилого віку, які втратили соціальну опору. Померла пані Катерина 1932 року під час голодомору влаштованого радянською владою. В останні місяці життя її доглядає лубенська єврейська община, однак 1932 року їжа скінчилася і там. Де похована достеменно невідомо, під час голодомору 1932-1933 років чимало українців знайшли останній прихисток у братських могилах. Відомо лише, що померла жінка в селі Круглик.

Це — трагічний фінал великої біографії. Але, як слушно зазначає археолог Олександр Супруненко, «померла вона як людина гідна, не просячи, не зрадивши, не змовчавши».

Післямова

Катерина Скаржинська — не просто благодійниця чи ексцентрична аристократка. Це — яскрава постать української історії, яка на десятиліття випередила свій час. Її музейна справа, просвітництво, підтримка науки, увага до людей — це приклад того, якою може бути роль жінки у формуванні культури.

Її життя — це поєднання глибокої гуманітарної місії, національної свідомості, міжнародного горизонту та сили характеру.

У наш час, коли суспільство все більше переосмислює внесок жінок в історію, Катерина Скаржинська має нарешті посісти гідне місце в українському пантеоні видатних постатей.

«Катерина Скаржинська не вписується в стандартний портрет жінки свого часу. Вона не просто діяла “на рівні з чоловіками” — вона діяла так, як мало хто з чоловіків міг собі дозволити. Вона встигла зробити майже неможливе — і при цьому залишилася людиною. Це приклад для сучасної молоді: мислити вільно, діяти рішуче, залишати після себе щось цінне», — підсумовує директор музею.

У межах циклу «Жінки Полтавщини, яких ми майже не знаємо» ми продовжимо розповідати про тих, хто формував культуру, просвіту і наукову спадщину регіону. Слідкуйте за оновленнями на сайті PTV.ua