Маестро, який заснував близько 300 хорів: історія життя Григорія Давидовського

Сьогодні, 09:05 0

Могилу видатного українського композитора, хормейстера і педагога Григорія Давидовського віднайшли в Полтаві після десятиліть забуття. Поховання митця, чиє ім'я було стерте з історії через звинувачення у «буржуазному націоналізмі», вважалося втраченим.

У червні у Полтаві на Монастирському кладовищі віднайшли могилу видатного українського композитора Григорія Давидовського. З кінця 1970-х років поховання митця вважалася втраченим. Він був не лише геніальним композитором, а й хормейстером і педагогом, який за своє життя створив близько 300 хорів. Його музика, пронизана українськими мотивами, здобула визнання далеко за межами батьківщини, а хорова сюїта «Бандура» та «Кобза» стали справжніми міжнародними хітами. Проте через ідеологічний тиск радянської влади ім'я Давидовського, якого звинувачували в «буржуазному націоналізмі» та «примітивізмі», було майже стерто з історії.

Співоча родина та заснування хору в 15 років

Григорій Митрофанович Давидовський народився у селі Мельня (нині — Конотопського району Сумської області) у родині священника. Він з раннього дитинства співав у церковному хорі свого батька та і вся його родина була дуже співучою. У своїх рукописних “Мемуарах” композитор згадує: «Години відпочинку ми завжди присвячували хоровим співам. Святками, коли до нас у Мельню збиралися наші родичі й знайомі з сусідніх сіл, ми вже співали досить могутнім і красивим хором». Це і визначило його подальший життєвий шлях та професійну музичну кар'єру.

Як розповідає наукова співробітниця бібліотеки Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Світлана Капко вже в 15 Давидовський у своєму рідному селі заснував світський хор з 25 співаків. Пізніше він поїхав навчатися і працювати, проте хор продовжив свою діяльність та проіснував аж до 1960-х років.

“Це був перший світський хор, який співав українські пісні. Юний хормейстер сам вибирав композиції для репертуару та тренував співаків”, — додає пані Світлана.

Видатний композитор, хормейстер і педагог

У 1897 році він закінчив капельмейстерський факультет Петербурзької консерваторії та здобув статус вільного художника, що у світі науки прирівнювалося до доктора наук і давало дворянське звання. У 1896 році Давидовський написав свій перший і один із найвідоміших творів хорову сюїту «Бандура». Вона була натхненна українськими народними піснями, здобула міжнародне визнання та виконувалася в багатьох країнах світу.

Гучний успіх сюїти «Бандура» надихнув Давидовського на створення аналогічної фантазії за темами українських пісень «Кобза» (1910), а також поеми для хору «Україна» (1911) на вірші Тараса Шевченка.

Як зазначає Світлана Капко Григорій Давидовський був і видатним хормейстер. За все своє життя він створив близько 300 хорів.

“Слава про нього ходила така, що він міг за кілька днів зібрати хорову капелу, яка вже була готова до концертних виступів. Він умів так майстерно перекладати оркестрові твори для акапельного виконання, що його хор звучав як повноцінний оркестр”, — розповідає пані Світлана.

Композиторську діяльність Давидовський поєднував із невтомною роботою педагога, за 60 років свого творчого життя виховав цілу плеяду диригентів.

Створення та успіх хорової капели у Франції

У травні 1902 року його український студентський хор виступив у Петербурзі на рауті для французької ескадри. Українські пісні настільки сподобалися французам, що Давидовського запросили до Франції, щоб він організував там зразкову хорову капелу.

Перебуваючи у Франції, Давидовський дав низку концертів з організованою ним капелою в різних містах країни. Під час цих виступів він також виступав як тенор-соліст. Проте 1903 році він повернувся до російської імперії.

“Не варто забувати, що вдома у нього був високий статус вільного художника, що давало йому значні привілеї та стабільність, можливо через це він і не залишився за кордоном”, — пояснює Світлана Капко.

Ставлення радянської влади до Давидовського

Визнання та славу Давидовський отримав, ще до більшовицького перевороту (1917). Радянська влада ставилася до маестро неоднозначно та з критикою. Його творчість довгий час вважали “примітивною”, “надто близькою до народу”. Також його критикували за те, що він писав лише українською мовою і за те що створював композиції для церковних хорів. Партією було заборонено викладати та вивчати його творчість у навчальних закладах.

"Існувала навіть компанія проти “Давидовщини” в пресі. Де композитора звинувачували у “буржуазному націоналізмі” та “примітивізмі в музиці””, — зазначає Світлана Капко.

Проте композитор мав значний статус як митець у багатьох країнах світу і повністю влада не могла його “заборонити”. Він з гастролями об'їхав майже весь радянський союз від Кавказу і до Далекого Сходу. Та напередодні 85-річчя Давидовському все-таки дали звання заслуженого артиста України.

Кохання у житті маестро

Як зазначає Світлана Капко ще в юності, під час навчання в Петербурзі Григорій Давидовський одружився, і в цьому шлюбі народилася донька Людмила. Однак, через постійні гастролі та амбіції композитора, вихованням дівчинки займалися її дідусь і бабуся. Його перша дружина померла рано. Дочка також була музиканткою, власної сім’ї не створила і прямих нащадків у Давидовського не залишилося.

“Стосунки між батьком і донькою були формальні. Вона писала йому раз на пів року, проте близького спілкування між ними не було”, — додає пані Світлана.

Проте пізніше поряд з маестро була кохана жінка, яка прожила з ним 25 років, аж до самої смерті композитора. Це була молодша за нього на 36 років Анна Хайнєвська. Ймовірно, вони познайомилися, коли вона була хористкою в одному з хорів, якими керував Давидовський. В автобіографії вона назвала себе «дружиною композитора Давидовського». Попри це, сам Давидовський у своїх офіційних документах вказував, що він неодружений, що може свідчити про спробу приховати цей шлюб.

“Після його смерті Анна навіть на деякий час зайняла місце Давидовського як керівника хору у Полтавській філармонії. Згодом вона переїхала до Курська, де очолила єпархіальний хор, що було надзвичайним для жінки тих часів”, — розповідає Світлана Капко.

Завершення життєвого шляху в Полтаві

Останні роки життя Григорій Давидовський прожив у Полтаві. Сюди його перевели з Харкова аби він створив і керував капелою у філармонії.

Переїзд композитора збігся з наближенням його 80-річного ювілею. Як припускає Світлана Капко переведення з Харкова, можливо, було організовано для того, щоб уникнути гучного святкування ювілею. Проте, Полтавській філармонії ювілей відзначили з не меншим розмахом, а новостворена капела вже співала твори Давидовського.

Жив він дуже бідно спочатку у готелі, а потім йому підшукали маленьку комунальну квартиру, де він навіть не зміг поставити фортепіано. З одягу мав лише повсякденний костюм та концертний фрак.

Попри бідність, маестро продовжував творити. Максим Рильський порадив поету Олесю Юренку звернутися до Григорія Давидовського, щоб покласти на музику вірш «Білі берези». Композитор з радістю погодився та навіть дозволив опублікувати свої ноти на широку публіку. У листі від Давидовського до Юренка: "Я розрішаю опублікувати в "Зорі Полтавщини" на свій 85-річний ювілей мої ноти пісні "Біла береза"". Це послання поет зберіг і зараз воно перебуває у фонді Полтавського краєзнавчого музею.

Життя маестро Давидовського завершилося 13 квітня 1952 року. Його поховали у Полтаві на Монастирському кладовищі. В останню путь він був одягнений у концертний фрак, адже іншого костюму просто не було. Попрощатися з композитором зібралася вся Полтавська філармонія, невелика кількість знайомих митців і звичайно ж Анна Хайневська. А вже через 20 років поховання маестро вважалося втраченим.

Віднайти поховання вдалося лише музиканту

Як розповідає Світлана Капко довгі роки могила відомого диригента та композитора залишалася невідомою. Пам'ятник, що складався з гранітного постаменту та обеліска, не був закріплений, і після падіння дерева на нього, обеліск звалився обличчям донизу та був засипаний гілками й листям. Вона самостійно багато разів намагалася його знайти на кладовищі, проте їй це так і не вдалося.

Віднайти могилу маестро зміг музикант та студент Луганського університету Дмитро Луценко, який писав магістерську роботу про творчість Давидовського. Йому самому стало цікаво: “Чому поховання такої великої людини було забуте?”

“Він пішов на пошуки разом зі своїми друзями.Спочатку розпитав одного зі священників, який знав тих, хто співав у хорі Давидовського. Він підказав, у якій частині кладовища варто шукати. Він звернув увагу на візерунок огорожі, на ці дивні “пелюстки”, і усвідомив, що вона одна така. І це відкрило шлях до поховання маестро”, — додає Світлана Капко.

Згодом спільній експедиції за участі археологів та інших фахівців, обеліск вдалося підняти та очистити. Після очищення стали помітні літери та фотографії, що остаточно підтвердило: могила належить Григорію Давидовському.

Зараз пам'ятник тимчасово встановлений, але потребує реставрації. Світлана Капко разом з колегами та небайдужими наразі збирає кошти на ремонт. На повне облаштування поховання потрібно 44 тисячі гривень.

“Обеліск та його фотографія збереглися, могилу ніхто не чіпав, тому головне відреставрувати пам'ятник і упорядкувати територію навколо. Роботи хочемо завершити до 160-ї річниці Давидовського, яка відбудеться цієї осені.”, — підсумовує пані Світлана.