А чи знаєте ви, що у Полтаві зберігається врятована кам’яна баба, яку малював сам Шевченко?
Сьогодні, 16:30
0
У внутрішньому дворику Полтавського краєзнавчому музею нині зберігається скромна на перший погляд кам’яна скульптура. Її силует не сяє золотом, не вражає мармуровою вишуканістю, але в її шершавому обличчі застигла історія кількох століть, пам’ять про кочові народи, і навіть дотик руки Тараса Шевченка. Ця половецька кам’яна баба — один із небагатьох реальних свідків минулого, що дивом дожили до нашого часу.
Її історія починається у середині XIX століття. 1845-го року Тарас Шевченко, працюючи у складі Київської археографічної комісії, подорожував Полтавщиною. Разом із приятелем, молодшим Лук’яновичем, він завітав у село Шедієве на Новосанжарщині. Тут, на високому правому березі Орелі, стояли дві кам’яні постаті — чоловіча і жіноча. Це був жертовник культу предків половецького роду.
«Шевченко, уважний до всього, що зберігає дух давнини, намалював їх. Малюнок “Пейзаж з кам’яними бабами” увійшов у коло відомих пам’яток, які можна було локалізувати. Про нього знали давно, але місце зображених стел вдалося встановити пізніше. Нині "Краєвид з кам'яними бабами" зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві», — розповідає директор музею Олександр Супруненко.
Проте XX століття виявилося для пам’ятки жорстоким. Кам’яних баб почали використовувати у господарстві: одну розтрощили, іншу вивезли невідомо куди. Лише одна — жіноча — уціліла, хоча й понівечена. Її прихистили місцеві краєзнавці в сільському музеї. Наприкінці 1970-х над нею нависла нова загроза.
Дослідник творчості Шевченка Петро Жур, побувавши на Орелі, попередив: «Якщо негайно не втрутитися, скульптура загине». «У 1981 році ми з хлопцями вирішили діяти, — згадує Супруненко. — Забрали цю скульптуру нахабним чином із подвір’я місцевого громадського музею і привезли її до Полтави. Тоді про це публічно не можна було написати — у москві вирішили, що історія “попахіває націоналізмом”. Але головне, що ми її врятували».
Сьогодні ця стела, одна з небагатьох половецьких скульптур, що походять саме з території Полтавщини. «Подібних жертвовників у нас було лише два, другий, у Бугаївці під Абазівкою, знищили ще в 1920-х. Є ще переносний жертвовник з Андріївки під Диканькою то кам’яний бюст знатної половчанки, він тепер у Диканському музеї», — пояснює директор.
Усі інші подібні статуї на Полтавщину зазвичай завозили поміщики з Харківщини чи Катеринославщини для оздоблення маєтків. Саме тому шедіївська баба має особливу цінність — вона «уродженка» цих земель. А ще вона, ймовірно, єдина збережена пам’ятка Полтавщини, до якої торкалася рука самого Шевченка.
«Напевно, це єдина кам’яна скульптура в нашому музеї, до якої Тарас Григорович доторкнувся особисто, це усвідомлюєш інакше, коли стоїш біля неї», — говорить Супруненко.
Тепер ця кам’яна баба стоїть у музейній експозиції, мовчазна, але промовиста. Вона пережила віки, імперії, війни та людську байдужість. Її врятували завдяки небайдужим людям, тим, хто розуміє, що історія живе не лише в книгах, а й у таких ось «кам’яних свідках», здатних розповісти більше, ніж сторінки підручників.
Бо збереження культурної — це не про минуле. Це про нас сьогодні.
Про наше вміння берегти те, що робить нас народом із глибоким корінням. І про відповідальність перед тими, хто прийде після нас — щоб вони теж змогли подивитися в суворі очі кам’яної баби й відчути подих історії Полтавщини.
