Кобза та бандура – дух України, що вистояв попри репресії

Сьогодні, 13:45 0

Всупереч стереотипам, кобзарі були не просто сліпими жебраками, а важливими носіями історичної пам'яті та національної ідентичності українського народу.

Все ще існує поширене уявлення, що кобзарі були винятково сліпими, бідними мандрівниками, які заробляли на життя грою. Проте їхнє мистецтво насправді має значно глибше історичне коріння. Кобзарі та бандуристи були не просто музикантами, а справжніми оспівувачами історичної пам'яті та національної ідентичності. Їхнє мистецтво, зародилося ще в XV столітті та було тісно пов'язане з життям народу.

Після поразки визвольних змагань кобзарство пережило трагічні часи. радянська влада, сприймаючи кобзарів як носіїв української ідентичності, влаштувала масові репресії, що майже знищили цю традицію. Попри жорстокі переслідування, кобзарське мистецтво вистояло і продовжує жити в українській культурі.

Перші історичні згадки

Як розповідає львівська дослідниця кобзарства Тетяна Шаленко всупереч поширеній думці, що кобзарство зародилося в XVIII столітті в епоху кріпацтва, його джерела насправді сягають значно глибшої історії. Вірогідні свідчення про це існують ще з XV століття, коли було зафіксоване ім'я професійного бандуриста Рафала Тарашка.

Кобза й бандура були невіддільною частиною українського життя, що підтверджують численні джерела, включно з працею Василя Ємця "Кобза та кобзарі" (1923 р.), в якій він писав: "Не було такої хати, чи простої козацької, чи то шляхетської, а навіть гетьманської, де б не бреніла кобза."

Кобзарство за часів козацтва

Кобзарі та бандуристи —нерозлучні побратими, що стали голосом українського серця. Хоча їхні інструменти й різняться способом гри, вони виконують спільну місію. Період козаччини можна сміливо назвати "золотою добою" кобзарства, адже в той час кобза й бандура були поширені в усіх суспільних верствах. Кобзарська традиція відіграла значну роль у формуванні національної ідентичності та збереженні історичної пам'яті українського народу.

“Кобзарі були бажані та глибоко шановані скрізь. І це не дивно, бо тоді бандура сягнула свого розквіту, тримали в руках її й освічені люди, і простолюдини”, — зазначає пані Тетяна

Кобза й пісня супроводжували козаків у їхніх військових походах. Вартоломей Папроцький у XVI столітті підкреслював, що вони "займають почесне місце" у житті козаків, а свої перемоги вони відзначали "гучно, співаючи пісень, стріляючи і граючи на бандурах."

“Деякі з гетьманів самі грали на кобзах. Бандурою володіли гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазеп, Іван Самойлович полковник Семен Палій”, —зазначає Тетяна Шаленко.

Музики у дворах Європи

Писемні свідчення європейських мандрівників і дослідників також підтверджують, що кобзарі та бандуристи грали при європейських правителях. Григорій Нудьга у своїй праці "Українська дума і пісні у світі" подає писемні свідчення про бандуриста Чурила, який жив при дворі польського короля Зигмунта I Старого в XVI столітті. Описується, що він не лише грав на бандурі, але й був партнером короля в шахах.

Ще один бандурист, Веселовський, був при дворі короля Яна Собеського. Із записів стає відомо: "Увечері король був веселий і велів на бандурі Веселовському грати й співати волоські та козацькі думи."

Майстерність кобзарів відзначив і німецький дослідник Яків Штелін у XVII столітті. Він писав про їхню надзвичайну жвавість і вміння виявляти "свої пристрасті мімікою і жестами." Він також описував їхній унікальний талант: "Я знав кількох знаменитих бандуристів, які могли одночасно співати, грати і під звуками гарних мелодій прекрасно танцювати українські танці. І не перериваючи гри випивати повну склянку вина, поставлену на його бандуру".

Козацький епос у думах

Аналіз українських народних дум, як зазначає бандурист Михайло Теліга у своїй праці 1934 року свідчать про важливу роль музики у житті козаків. Їхня глибока прихильність до бандури, що була для них джерелом розради як у мирний час, так і в походах.

Як розповідає Тетяна Шаленко це яскраво ілюструється думою "Смерть козака– бандуриста". У ній поранений воїн перед смертю прощається зі своїм інструментом, називаючи його "пречудна" та "приятелька вірна". Описи поламаного списа та розстріляного коня поруч із помираючим козаком підкреслюють, що він був не лише музикантом, а й справжнім воїном.

Філарет Колесса, відомий фольклорист, який записував думи на Полтавщині, зробив ключовий висновок щодо їхнього походження. Він схарактеризував думи як "козацький епос, що зріс на підкладі воєнного козацького життя". Це твердження вказує на те, що творцями та виконавцями цих епічних творів були самі козаки.

Репертуар вражав жанровим розмаїттям: від запальних танців і ліричних пісень до глибоких моралістичних дум, героїчних творів і навіть псалмів на християнську тематику

"Думи є унікальним джерелом для дослідження козацької історії, адже вони створювалися та виконувалися самими козаками, що робить їх неоціненним свідченням їхнього життя, світогляду і військових традицій." —додає пані Тетяна.

Хранителі національної пам’яті

Як розповідає дослідниця кобзарства кінець XVII —XVIII століття, відомий як "Період великої Руїни", став одним з найтрагічнішим часом для України. Знищення козацької та інтелектуальної еліти призвело до зупинки державотворчих процесів і залишило народ без лідерів.Однак саме в цей час особливу роль відіграли кобзарі та бандуристи. Вони стали хранителями національної пам'яті.

Своїми піснями про козацькі звитяги та гайдамацькі повстання вони не дозволили народові забути про власну історію. Виконуючи думи, псальми та інші твори, кобзарі підтримували віру та оберігали народ від повної зневіри, ставши однією з найважливіших сил не лише в українській культурі, але й у процесі державотворення.

“Кобзарі були справжніми духовними лідерами народу в найскладніший період його історії, зберігаючи національну ідентичність та надію на відродження”, —доповнює пані Тетяна.

Ренесанс кобзарського мистецтва

На початку XX століття, після тривалого занепаду, кобзарство пережило бурхливе відродження. Це сталося багато в чому завдяки ініціативі Гната Хоткевича, який у 1902 році організував археологічний з'їзд. Ця подія зібрала разом видатних бандуристів і привернула увагу української інтелігенції, композиторів, письменників та науковців. Бандура швидко стала символом національного відродження.

У цей період кобзарське та бандурне мистецтво процвітало, і з’явилося багато видатних імен, серед яких були:

Йосип Сніжний (1888–1964) —бандурист, який виступав з Полтавською капелою бандуристів і був відомий як виконавець дум, історичних пісень та народних пісень.
Михайло Теліга (1899–1942) —відомий бандурист, учасник Української революції, який виступив у складі Капели бандуристів ім. Т. Шевченка. Був репресований та розстріляний у Бабиному Яру під час Другої світової війни.
Володимир Кабачок (1892–1959) —один із найвидатніших полтавських бандуристів свого часу, засновник Київської капели бандуристів. Став жертвою сталінських репресій.
Кость Місевич (1895–1938) —бандурист, учасник визвольних змагань.Як і багато інших митців, був репресований радянською владою.
Іван Кучугура– Кучеренко (1878–1937) —сліпий кобзар, був одним із найвідоміших виконавців дум і старовинних пісень. Був розстріляний під час сталінського терору.
Юрій Кох (1899–1974) —видатний бандурист і педагог. Емігрував на Захід під час репресій і зробив значний внесок у розвиток бандурного мистецтва в діаспорі.
Василь Ємець (1890–1982) —видатний бандурист–віртуоз і майстер бандур, відомий тим, що заснував Київську капелу бандуристів і був одним із перших, хто популяризував бандурне мистецтво на Заході.

Особливою постаттю була Мирослава Гребенюк (1900–1937) —одна з перших відомих бандуристок, яка своїм талантом руйнувала традиційне уявлення про кобзарство як виключно чоловіче мистецтво. Її також було репресовано під час сталінського терору.

Кобзарство відіграло надзвичайно важливу роль у Визвольних змаганнях 1917–1921 років. Бандуристи, серед яких були Василь Ємець та Кость Місевич, виступали на фронтах, підтримуючи бойовий дух армії. Їхня гра не лише розважала, а й вселяла надію та мужність у втомлених вояків. За словами Василя Ємця, його бандура "збуджувала сплячих, безсилим давала силу, а зневіреним повертала мужність".

“Кобзарство стало "останньою зброєю" у боротьбі за українську державність”, —додає Тетяна Шаленко.

Репресії та переслідування

Після поразки визвольної боротьби, кобзарство почало переживати трагічні часи. радянська влада, яка сприймала кобзарів як носіїв української національної свідомості, розпочала масові репресії. За свідченнями Тетяни Шаленко, кобзарів знищували не лише за те, що вони були бандуристами, а й за антирежимний фольклор та тексти, які вони співали. Вони вміло обходили цензуру, але за свої пісні їх засуджували, відправляли на каторгу або просто знищували.

Репресії були особливо жорстокими у 20–х, 30– х і 40–х роках XX століття. Були знищені не лише незрячі кобзарі, а й високоосвічені, талановиті бандуристи. Багато з них, щоб уникнути арештів, емігрували до Галичини, а потім за кордон, де вони продовжували зберігати та розвивати українську кобзарську культуру, але вже далеко від батьківщини.

“Традиція кобзарства була фактично знищена, а мистецтво гри на бандурі та кобзі занепало. Тому вся його історія виявилася викривленою та ідеологічно спотвореною”, —підсумовує Тетяна Шаленко.