«Все життя — то війна». Історія 90-річної Зінаїди Передерій

Сьогодні, 12:00 0

Цьогоріч жителька села Новоселівка Зінаїда Передерій відзначила свій 90-й день народження. Її життя — це не просто біографія, а хроніка цілого століття України, де переплелися і радощі, і втрати. Долю жінки тричі торкнулися війни — Друга світова, війна в Афганістані та сучасне повномасштабне вторгнення росії. І кожна з них — по-своєму болюча та особиста.

Коли почалася Друга світова, Зінаїді було лише кілька років. «Погоріло ж усе. Нас виселили з-під Черкасівського села. Поліцаї казали: як можете, тікайте, бо вас палити везуть у школу в Ковалівці», — пригадує вона.
Тоді родина дивом врятувалася: один із поліцаїв попередив про небезпеку. Вони сховалися в ярах, де колись брали глину, і кілька днів жили просто в земляних норах. Коли повернулися, від дому залишилася лише піч та обгорілий каркас стін.

Ця історія перегукується зі Стехівською трагедією — каральною акцією, під час якої німці та колаборанти замкнули жителів села у приміщенні та підпалили. Люди згоріли живцем. Саме така ж доля могла спіткати і родину Зінаїди.

«Ми тоді в сарайчику зиму жили, плиту приладнали, як могли. Батько повернувся з фронту контужений, та довго не прожив», — тихо додає вона.

Довідка. Стехівська трагедія

21 вересня 1943 року, коли до визволення Полтави залишалося лише два дні, у селі Стехівка сталося жахливе. Нацисти разом із каральним підрозділом «Мертва голова» гнали на смерть усіх, хто траплявся на шляху: жінок, дітей, старих, поранених солдатів. Людей загнали в сільську школу, вікна забили, будівлю облили пальним і підпалили. Всередині, серед криків і диму, горіли сотні беззахисних — матері, що притискали до себе дітей, старі з виснаженими обличчями, 460 військовополонених, які два роки працювали на німців у нелюдських умовах.

Тих, хто не міг дійти, розстрілювали просто біля викопаних ними ж ям. Сморід згорілої плоті ще довго стояв над селом. Врятуватися вдалося лише кільком, які дивом вибралися через вікно після вибуху.

Сьогодні на місці школи стоїть пам’ятний хрест. Він нагадує: такі злочини неможливо забути, бо вони назавжди вписані в історію і пам’ять нашої землі.

Історія з вагона та нитка життя

Коли Зінаїда була молодою дівчиною, життя після війни тільки починало відновлюватися. Вона вже працювала — і саме дорогою з роботи й зустріла своє кохання.
«У вагоні їхали, він напроти сів, побачив, як я рукавички зняла — і взяв їх з моїх рук. Так і заговорили, отак і познайомились. Не засоромився. Пообшалися, а тоді вже й приїхав — поженилися», — згадує пані Зінаїда, усміхаючись.

Вийшла заміж за Сергія. Рік — 1956-й. Уже на початку 1957-го в родині народився первісток. «Батьківська хата була маленька, сім’я велика — тісно, важко, але ми збудували свою хатинку. Потроху, як усі».
Зінаїда за фахом — швачка. Навчалася і працювала, скільки дозволяло життя. Коли діти підросли, жінка працювала в місцевій швейній майстерні.

«Шила людям. До півночі сиділа — то хлопцям треба їсти приготувати, випрати, прибрати. А потім — замовлення шити. Комусь піджак, комусь плаття. Ніколи не сиділа без діла. Казали: "Та вона на машинці спить!"» — сміється вона.

Коли швейну закрили, Зінаїда працювала диспетчеркою в господарстві: передавала телеграми, оголошувала виклики. Але улюбленим завжди залишалося шиття. Навіть костюм, у якому зустрічає гостей, пошила сама.

«Це ж я. Все своїми руками. Як не я собі пош’ю, то хто?»

Афган: материнські ночі без сну

Минуло багато років, діти виросли. Старший син закінчив військове училище й став офіцером. Його направили в Афганістан.

«Чотири роки воював. Куля отак у волосся зайшла й вийшла, несмерть, слава Богу. Я Бога просила, щоб живий вернувся», — розповідає Зінаїда.

Вона зізнається: ті роки були не менш страшними, ніж її дитинство. «Тоді ж не було телефонів, як тепер. Письомце пришлють, і мучишся день і ніч, думаєш, що з хлопцем на війні».

Третя війна — у старості

2022 рік приніс нове випробування. «Страшно. І тоді страшно було, і тепер. Як ракета летіла через нас, я подумала — знову все починається», — каже вона.

Тепер тривожиться за онуків і правнуків. Думка, що війна може забрати когось із рідних, не дає їй спокою.

Сила і буденність

Попри все, Зінаїда Передерій залишається активною та дбайливою господинею. Доглядає квіти, читає новини в інтернеті, підтримує лад у дворі. «Як мені колись погано, а я бур’ян бачу — я буду лізти і рвати, щоб його не було», — сміється вона.

Вона має дітей, онуків і навіть правнуків, хоча деяких ніколи не бачила — хтось живе в росії, хтось в Ізраїлі. «Найбільше мене радує, що хлопці мої хороші. Не гулящі, не п’яниці, ніколи не билися. Для матері це щастя».

Пам’ять, яку не можна втратити

Історія Зінаїди Передерій — це жива пам’ять про минуле. Вона бачила війни очима дитини, матері й тепер — літньої жінки. Вона знає, що таке втрачати дім, чекати сина з війни, ховатися від обстрілів і знову будувати життя з нуля.

«Все життя — то війна. Тільки згадаєш одне, а воно знову починається. А я хочу, щоб хоч діти мої того не бачили», — каже вона на прощання.

Її слова — це нагадування нам усім: війна не закінчується лише на фронті, вона продовжується в пам’яті тих, хто вижив. І ця пам’ять потрібна, щоб наступні покоління знали ціну миру.