Українська вишиванка: шлях від палеоліту до сучасного Дня вишиванки

День української вишиванки – неофіційне, але водночас, дуже консолідуюче свято. Так, у 2006 році за ініціативи студентської молоді факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького університету імені Юрія Федьковича свято щорічно відзначають у третій четвер травня. Досить довго ця традиція існувала та відтворювалася виключно у вузькому колі, але вже у 2014 році свято вийшло не тільки за межі гуртка свідомого українського студентства, але й за межі самої України, ставши по-справжньому міжнародним трендом. Цьогоріч він припав на 19 травня та 85 день повномасштабної війни в Україні.



Нині вишиванка це не просто елемент національного вбрання, це справжній символ української нації та маніфест національного супротиву ворожим окупантам. Тож до Дня української вишиванки підготували для вас кілька історичних відомостей про вишиванки.


Почнемо з того, що дотепер вчені не можуть визначити точну дату народження вишитої сорочки. На Балканах і Придніпров’ї й досі знаходять скіфські металеві фігурки, датовані V–VI ст. н. е., на яких зображені люди у сорочках, схожих на вишивані. Враховуючи те, що кістяні голки існують із давніх часів, а історія текстилю на нашій землі налічує не одне тисячоліття це припущення має під собою досить вагоме історичне підґрунтя. Втім підтверджень цьому небагато, оскільки у дохристиянські часи наших померлих предків традиційно спалювали на ритуальному вогнищі разом з нажитим майном, тому матеріальних артефактів залишилося небагато. Лише в одному дослідники суголосні: в добу палеоліту вишиванка вже була популярною та високо шанувалась серед наших пращурів. Так, поблизу села Мізин, що розташоване на Чернігівщині, археологи знайшли лляні сорочки прикрашені унікальними вишитими візерунками. Ці залишки вишитих сорочок вважають найдавнішими зразками цього ремесла. Згодом, у Миколаївській області були проведені розкопки могили знатної та заможної сарматки. Курган Соколова Могила залишився чи не єдиним не пограбованим. В ньому археологам вдалось розкопати вовняним одяг, ймовірно сорочку, оздоблений стародавньою вишивкою. Цей факт доводить надзвичайну значущість вишитого одягу для стародавніх людей, адже у могилу його клали разом з зброєю, прикрасами та золотом. Також, за свідченням знаменитого давньогрецького історика, географа і мандрівника Геродота, елементами вишиванки був прикрашений одяг скіфів, які проживали в наших землях в період VIII ст. до н. е. - IV ст. н. е. А невідомий арабський мандрівник X ст. у своїх розповідях також згадує про русів (давніх українців), які носили вишитий одяг.


Вже у часи існування Русі на теренах сучасної України зародилася вишивка срібними та золотими нитками. До речі, саме тоді з’явились і перші вишивальні школи, які започаткувала сестра Ярослава Мудрого, Анна. Історія свідчить, що при церквах та монастирях дівчаток навчали працювати із шовковими нитками, гаптувати золотом та сріблом на парчі, оксамиті, декорувати вироби коштовним камінням. Втім, таку розкіш дозволити могли собі лише священнослужителі та панство, а прості люди прикрашали свій одяг вишивкою з червоних і чорних ниток. На зламі ХVI-ХVII століть за часів розквіту козацтва українська вишивка стала найбільше схожою на сучасну. Вишита сорочка в уявленнях козаків була оберегом, який допомагав вижити та уникнути ворожого полону. Також за часів Гетьманської держави в Україні остаточно утверджується типовий національний костюм, який ми звикли бачити й нині. Повертаючись до вишиванок, серед виробів знайдених у Києво-Печерській лаврі, вирізняють ті сорочки, які вишивала черниця Марія-Магдалина Мазепина – мати відомого гетьмана Івана Мазепи. Також існує легенда про поховальну вишиванку гетьмана Павла Полуботка. Нині копії візерунку гетьмана є одними з найбільш впізнаваних на етноярмарках, зокрема на нашому Сорочинському ярмарку. Одна така Полуботкова сорочка, навіть, потрапила до колекції Віктора Ющенка. Він з гордістю носив цей виріб та переказував народну легенду, аж поки хтось з істориків не розповів його дружині справжню історію Полуботкової сорочки. По-перше, це була жіноча вишиванка. По-друге, вона містила марійські елементи притаманні етнічним фінно-угорцям, мешканцям сучасної республіки Марій Ел (територія сучасної РФ). Тобто нічого з Україною спільного окрім власника така сорочка не мала.


З XVIII ст. популярності у вишивальниць набирає бісер (гарус), стеклярус (видовжений бісер), яким особливо полюбляли вишивати на західній Україні. А по-справжньому переломним моментом в історії української вишивки стало XIX ст., коли стало модним замовляти вишиванки у професійних майстринь. Трохи згодом на заміну майстриням-вишивальницям прийшла перша промислова техніка. Так перша в історії машинка для вишивки була презентована 1821 року на технічній виставці у Франції. З вже з 40-их років XX ст машинна вишивка зробила вишитий одяг доступним задоволенням для всіх верств населення. Варто зазначити, що наприкінці ХІХ ст. українська вишиванка набула самостійності та стала відокремлюватись від костюму. Тепер чоловічу вишиту сорочку було модно одягати з піджаком та європейськими костюмами. Значну роль у популяризації вишивки як елемента повсякденного одягу серед інтелігенції зіграв Іван Франко. Він першим поєднав класичну вишиту сорочку із діловим піджаком. Саме таким модником його і зображено на купюрі у 20 гривень.

Історія української вишивки має ще одну яскраву проте криваву сторінку —визвольна боротьба в часи Української революції (1917-1921 роки) та періоду УПА (1942-1949). Воїни повстанці готуючись до битви обов’язково збирали з собою чорну сорочку, як варіант поховального одягу. У той час в Україні осередком вивчення історії вишитих сорочок був Кабінет антропології та етнології Федора Вовка, який заснували у 1920-х у Києві при тодішній Академії наук. Але вже в 1930-ті співробітників кабінету звинуватили в "буржуазному націоналізмі", більшість з них розстріляли, а їхні наукові надбання та експонати знищили. Саме тому найстарша вишивка, яка нині збереглася на території України, датована лише XVIII ст. Це вишиваний рушник, який експонується в Чернігівському обласному музеї. А от на Західній Україні до 1939 р. мистецтво вишивання не переслідувалося та каралося законом. Більше того під впливом націоналістичних організацій у місцевій вишивці було модно використовувати національні символи. У ті часи між квітами майстрині вишивали тризуби або галицьких левів, а на рушниках слова "Боже, Україну бережи!". Коли ж СРСР окупував Західну Україну, керуючись пактом Молотова — Ріббентропа, люди були змушені ховати вишиванки, щоб не потрапити на Соловки. Або видаляти деякі зображення. Навіть зараз зустрічаються старовинні сорочки, на яких помітно, що з тканини був випоротий український тризуб. Втім депортовані та розкуркулені українці в таборах ГУЛАГу попри заборону будь-якої культурної ідентичності окрім радянської продовжували вишивати. У фондах національних музеїв є вишивки, виконані із клаптиків матраців та вишиті риб'ячими кістками замість голки.

Дві світові війни, які прокотилися Україною, теж негативно позначилися на історії вишиванки. У документальних фільмах того часу можна побачити як жителі Західної України масово тягнуть до лісу скрині з вишитими сорочками, щоб їх сховати. Втім достеменно відомо, що селяни закопували вишиванки у скринях не тільки на заході, а й на сході, ховаючи їх як від німців так і від радянської влади. Історія української вишивки зробила стрімкий виток вже після здобуття Україною незалежності та з часів Помаранчевої революції. Одяг з національними орнаментами перестав сприйматися як елемент сценічного фольклорного костюму та перетворився на повсякденне вбрання, яке засвідчує національну ідентичність, патріотизм та походження.

Варто наголосити, що давні українські вишиванки– дуже інформативна річ. І уміння їх вірно «прочитати» було одним з «навичок », які передавались з покоління в покоління. Кожен український регіон мав специфічний візерунок та кольори. Етнографи зазначають, що кожному регіону України притаманна своя вишивка: орнамент, колір і навіть розташування візерунків на сорочці. Завдяки цим особливостям наші предки могли відрізнити свого від чужого. У тодішньому селянському суспільстві панував консерватизм: своє вважали найкращим, а чуже — менш прийнятним і цікавим. Стосувалося це не тільки світогляду, але й, зокрема, одягу — вишитих сорочок. Так, якщо дівчина виходила заміж за хлопця з сусіднього села, то увесь надбаний посаг із вишитих сорочок вона мусила розпродати або подарувати. А собі мала пошити й вишити такі сорочки, які притаманні селу, де вона мешкатиме, щоб стати повноцінною частиною нового соціуму. У деяких регіонах України вишитим сорочкам приписували магічні властивості. Наприклад, на Поділлі вважалося, якщо жінка не може завагітніти, то вона обов’язково має позичити і носити сорочку тієї, яка вже мала декількох дітей. Така "магія" мала допомогти з фертильністю.


Крім того, українці вважали вишиту сорочку своєрідним оберегом. Узори розташовували по краях — комір, рукави, поділ мали захистити власника сорочки від пристріту та лихої долі. На Гуцульщині, Східному Поділлі та на межі Вінницької й Одеської областей існував звичай, коли молоді у день свого весілля мали одягти на себе по дві вишиті сорочки, для захисту новоствореної родини. У тодішньому українському суспільстві багато вишиті сорочки мали право носити дівчата та молоді жінки. Чим старшою ставала жінка, тим менше вишивки було на її одязі. Це суворо регламентувалося, тож після 60 років жінка мала право одягти багато вишиту сорочку лише двічі на рік — на Різдво та Великдень. Найгарніші й багато вишиті сорочки дівчата запасали собі до весілля, після чого ховали їх до скрині та зберігали до кінця життя. Взагалі дослідники української вишивки нарахували в типовій національній оздобі понад 200 старовинних швів на основі 20 технік. Донині одним з найпоширеніших міфів про вишиті сорочки стосується так званої борщівської вишивки чорними нитками. Вважалося, що використання чорної нитки — це знак жалоби за вбитими чи поневоленими чоловіками. Та насправді це зовсім не так. Для українців, як і для більшості народів світу, траурним кольором був білий. А чорний був кольором родючої землі та достатку, і тому мати щось чорне у своєму гардеробі було дуже престижно. Чорний колір у вишивці не обмежується виключно одним регіоном. Таку колористику можна зустріти на Західному та Східному Поділлі, Середньому Подніпров’ї, Волині, Поліссі. Це пов'язано з тим що у давнину чорні нитки були надто дорогими — їх отримували лише з шерсті чорних овець. Природних фарбників такого кольору на той час не існувало. До речі, як тоді, так і нині борщівська вишивка вважається найдорожчою на теренах України.

А от мистецькою візитівкою Полтавщини є вишивка білими нитками по білій тканині, яку вважають найскладнішою на українських теренах. Чисто біла сорочка, вишита білими нитками, цінилася значно вище від звичайної і слугувала святковим елементом як чоловічого, так і жіночого гардеробів. Загалом же, традиційні сорочки Полтавщини й дотепер вишиваються здебільшого білими, рідше – червоними, чорними або сірими нитками. Маніжки сорочок прикрашаються візерунком, виконаним гладдю, а сам візерунок обводиться чорними або кольоровими смугами.

Ще однією технікою, яка користується достатньою популярністю на Полтавщині, є вирізування. Існує багато видів вирізування: косе, клинчасте, орлове, вирізування по одній дірочці, на чотири дірочки тощо. Саме за допомогою вирізування у тканині утворювались отвори різного розміру, що робили сорочку ще цікавішою та унікальнішою. Особливістю полтавських вишиванок є поєднання рослинного та геометричного орнаментів. Найбільше візерунку підлягали рукава вишиванки, які утворювали собою складні тематичні композиції та густо збиралися на передпліччях. Недарма кажуть, що на полтавську вишиванку варто дивитися пильно та подовгу, адже лише так можна побачити усю ту віртуозну палітру мотивів і образів, усю ювелірність, що її заклав у візерунок автор.

Останніми роками популярність вишиванок значно зросла, а у нинішніх воєнних реаліях набула по-справжньому сакрального змісту. Завдяки технічному прогресу та майстерності дизайнерів, нині кожен охочий може придбати розкішні, буденні, молодіжні, стародавні або ж сучасні вишиванки на будь-який смак та гаманець. Тож, нумо відроджувати у собі українську самосвідомість та показувати, що наша нація та її символи є беззаперечним та прекрасним елементом сучасного повсякдення.