"Пробігти фінальні 100 км – це найлегше в підготовці до ультрамарафону", – полтавський бігун

Встав і побіг

Я бігаю чотири роки – з 2017. Я непрофесійний бігун і зі спортом мене пов’язувало лише те, що з дитинства любив його дивитися. Ця пристрасть зародилася ще в утробі матері, коли вона вагітною дивилася чемпіонат світу і переказувала татові, який працював у нічну зміну й не міг сам подивитися матчі.

Років у 28-29, лежачи перед телевізором, мені чомусь захотілося побігти і я почав тренуватися на шкільному стадіоні на Мотелі. До речі, у багатьох моїх друзів бігова історія розпочинається саме за таким сценарієм – просто лежали, а потім просто встали й побігли. 

На стадіоні я намотував кола, якось пробіг 5 км, мені сподобалося. Потім переїхав на Розсошенці й там продовжив бігати. Робив це просто для себе, не знаючи нічого про біг. Я не міг подумати, що є стільки аспектів. Бігав одну дистанцію в одному темпі – сім кілометрів з темпом 5.20.

Згодом дізнався, що в Полтаві влаштовують, якщо не помиляюся, другий напівмарафон. Вирішив зареєструватися на нього. Готувався самостійно, не знаючи ні тренерів, ні специфіки бігу. Це тривало близько 7-8 місяців.

Напівмарафон я планував подолати менш як за дві години. Мій результат склав 1 год. 43 хв., що досить непогано для першого забігу любителя.

Звичайно я фінішував не у перших рядах, був десь 150 з 500, але мені дуже сподобалося! На забіг приїхали мої батьки і я, який до цього дивився спорт по телевізору, тепер сам опинився в центрі уваги, відчув підтримку рідних – це чудові емоції!

На ейфорії після першого напівмарафону я зареєструвався на забіг у Запоріжжі. Одразу скажу, що на ейфорії такого робити не можна, потрібно завжди тверезо оцінювати власні сили, бути готовим, що на напівмарафонській дистанції може статися будь-що.

Я дистанцію пробіг, але переоцінив себе й допустив багато помилок.    

"Poltava running club" та перший марафон

Навесні 2018 року була київська "половинка". Цей напівмарафон мені запам’ятався зустріччю з двома хлопцями – Дімою та Бао. Ми купували каву в вагоні-ресторані поїзда й впізнали один одного за фото в біговому додатку. Почали спілкуватися і хлопці запросили мене в біговий клуб, про існування якого я знав, але боявся піти. Взагалі багато хто боїться піти в секцію, в клуб, бо думають що там одні професіонали, серед яких вони будуть білими воронами. Так само подумав і я, коли мене запросили на тренування і вирішив поки займатися самостійно.

Але згодом я бачив їхні світлини, як вони тренуються і все-таки наважився й прийшов на стадіон. Зустрівшись з цими людьми, це може прозвучить голосно, але моє життя розділилося на до і після, кардинально змінилося, стало якіснішим. З’явилося нове оточення – від студентів до директорів великих компаній, від 18 років і до понад 70. Це все різні люди, які живуть однією ідеєю і в кожного з них горять очі. Тому всім, хто вагається, я щиро раджу зробити цей крок і переступити поріг стадіону.

Прийшовши в клуб я попросив допомоги інструктора і сказав, що хочу пробігти марафон. На мене подивилися скептично, тому що зараз це така трендова штука: пробігти марафон, стрибнути з парашутом тощо. Один з тренерів, погодився мені допомогти й порадив обрати найлегший марафон, який проводять в Україні, – білоцерківський. Його влаштовують в парку, на рівній трасі, в тіні. Але я сказав, що це не мій варіант і зареєструвався на найважчий марафон – у Києві, де нерівна траса, багато пагорбів.

У своєму житті я плакав буквально пару раз і один з них був на фініші київського марафону – настільки круто було фінішувати в центрі України, на Хрещатику. У мене була гарна підготовка і цей забіг приніс масу емоцій! Разом з тим, з’явилося якесь спустошення: я це зробив, а що далі?

Подолавши київський марафон, я став членом бігового клубу, почав бігати двічі на рік і напівмарафони, і марафони.

Біговий туризм

2019 рік мені запам’ятався виїздами з клубом за кордон. Коли прийшов у "Poltava running club", я не міг подумати, що так легко поїду з ними бігати в Барселону. Це називається біговий туризм, коли ти дивишся місто, а потім на другий-третій день біжиш. Було дуже круто!

Через три місяці був марафон у Ризі, під час пекельної спеки, але з цікавим досвідом. У Латвії була дуже класна підтримка, як і в Барселоні. Ти біжиш повз приватні будинки, а люди виносять столики, спеціально купують для бігунів банани, вболівають. У Латвії близько 40 000 людей бігли марафон та супутні дистанції. Ми запитували місцевих жителів – всі говорять, що це національне свято, адже до них приїздять люди.

Від марафонця до ультрамарафонця

Дистанція марафону – 42 км 195 м, все, що більше – це вже ультрамарафон. Тобто ти можеш пробігти на метр більше і вже будеш ультрамарафонцем.

Я став ультрамарафонцем, пробігши 50 км, але за відчуттями це не дуже відрізнялося від марафону. І я захотів пробігти 100 км.

Якщо в когось є таке бажання – подумайте двічі. Потрібен серйозний підхід, обов’язково проходити медогляд.

Я домовився з тренером і ми дев’ять місяців цілеспрямовано готувалися до ультрамарафону, який відбувся 2020 року в Києві на Трухановому острові.

Пробігти сам ультрамарафон – це десь 5% від всієї підготовки до нього, верхівка айсбергу. За раз пробігти ці 100 км – це вже найлегше. Найважче ж – це дев’ять місяців, протягом яких рідні тебе майже не бачать. Тому що, якщо непідготована людина може пробігти напівмарафон, то до ультрамарафону підготовка дуже важка. Під час неї я пробіг 25 напівмарафонів, шість марафонів, тричі по 50 км, двічі по 70 км. Я тренувався п’ять днів на тиждень.   

Зазвичай я бігаю вранці, але зважаючи на те, що ультрамарафон мав розпочатися о 20:00, тренування влаштовували в різний час. Наприклад засинав о 20:00, о 1:00 прокидався і о 1:30 стартував, тому що мені треба було подолати 70 км, а на це потрібно 6,5 – 7 годин часу. Бувало зранку пробігав 70 км і ще 10 – увечері. В суботу ми з клубом збираємося в Зінцях о 6:00 на тренування. Поки вони зберуться, я пробігав Розсошенцями 20 км, потім біг трасою в Зінці, там долав 20 км разом з одноклубниками і потім ще 20 км повертався додому. Вільних субот у мене не було, тому дуже допомагала підтримка сім’ї, мами. Так що підготовка до ультрамарафону була окремою пригодою.

100 км

На забіг ми їхали великою компанією, мене підтримувала майбутня дружина. Це був липень, 20:00 і лив дощ, який почався о 17:00 і закінчився близько півночі. Під час старту погода значення не мала, але долаючи таку дистанцію важливо відключити голову, тому що, хоч ти й добре підготований і все нібито йде нормально, то десь близько півночі починаєш рахувати, що пробіг вже чотири години, отже ще бігти десь годин сім, а вже важко. Так робити не можна, потрібно думати не про те, скільки ще бігти, а про те, скільки вже пробіг.

У мене була мета вибігти з 10 годин, але вийшло трохи гірше, був невеликий прокол з харчуванням і вже після 80 км, десь під ранок я переходив на крок, але все-таки подолав ці 100 км, отримав незабутній досвід. Все ж головним було – пробігти з мінімальними ризиками для здоров’я, бо я розумію, що лише любитель і грошей за це не отримую, тому перш за все – здоров’я. Ультрамарафон відбувся в ніч з суботи на неділю, а вже у вівторок я був на тренуванні.

Поки що я не афішую, чи бігтиму ще раз 100 км, але це не виключено. Все ж мені хочеться вибігти з 10 годин. Існують певні часові обмеження, подолавши які ти вважаєшся вже просунутим любителем. У напівмарафоні це 1 год. 30 хв., у марафоні – 3 год., в ультрамарафоні – 10 год. Я пробіг за 12 годин. Хай не все вийшло, але я подолав дистанцію, я живий і тепер маю досвід.

4000 км за рік

Я займаюся чотири роки під керівництвом тренера, який пише мені план. Якщо хочете мати результат від занять – повинна бути система, а не просто бігати одну дистанцію в одному темпі. Я рік бігав абсолютно неправильно. Перш ніж починати треба обов’язково хоч трошки почитати про біг, зараз дуже багато інформації, але найкраще все ж спілкуватися з живою людиною, тому що кожен організм індивідуальний, для кожного потрібен свій план тренувань.

Зазвичай у мене п’ять тренувань на тиждень, це ранкові тренування. Вже роки три прокидаюся о 5:00, займаюся 1,5-2 години – це і біг, і розтяжки, і різноманітні вправи. Взагалі 80-90% тренувань проходять у такому темпі, коли ти можеш спокійно спілкуватися з іншим бігуном, це оптимальний темп для розвитку серця, який не шкодитиме здоров’ю. Часто роблять помилку – біжать одразу на максимумі, не роблять жодної розтяжки, а наступного дня коли все болить, вирішують: біг це не моє.  

Спочатку біг був моїм хобі, але з часом став стилем життя. Ранкова пробіжка для мене – це як прокинутися і почистити зуби. Просто іноді в людей це 2-3 км, а в мене – 12-14 км. Торік я у середньому пробігав щодня 11 км, це близько 4000 км за рік. Звичайно іноді не хочеться вставати зранку, особливо коли надворі -20, але я думаю про те, як добре почуватимуся після тренування, адже ще не було жодного разу, коли я шкодував, що вийшов на пробіжку.

Біг і спорт загалом дисциплінують, починаєш цінувати час і мудріше ним розпоряджатися, займаєшся саморозвитком, покращується розумова діяльність. Життя змінюється в кращий бік. За чотири роки в мене було стільки подорожей, тренувань, забігів, з’явилися нові друзі. Спорт треба популяризувати, зацікавлювати ним дітей.  

Відсутність бігової культури в Полтаві

Я багато бігаю Україною, Полтавою, беру участь в різноманітних забігах і можу сказати, що бігунів стає все більше, але бігової культури в Полтаві, на жаль, немає. Місто не зацікавлене в цьому й це велика проблема. Особливо яскравий контраст після участі в закордонних забігах.

З напівмарафонів, які влаштовують у Полтаві, можна зробити справжнє свято, коли перекривають вулиці, містяни виходять, беруть каву, гуляють з дітьми, підтримують бігунів.

У нас поки що лише скиглення, що не можуть доїхати на ринок на вул. Шевченка, хоча транспорт курсує до зупинки Героїв-чорнобильців, а від неї лише одну зупинку пройтися.

Що стосується пожежних машин та швидких – їх завжди пропускають перекритими вулицями.   

 Не бігом єдиним

5 вересня 2021 року відбувся «Полтава Нова пошта напівмарафон», де я встановив свій персональний рекорд – 1 год. 29 хв. Я вибіг з 1 год 30 хв і тепер належу до когорти просунутих любителів. Фінішував 53 з 430, але за місця я не змагаюся, завжди борюся тільки з собою та з часом.

Після досягнення цієї цілі, постало питання: що далі? І я замислився над тріатлоном, який зараз доволі активно популяризують.

Маю живий приклад – мого тренера Діму, який двічі ставав "залізною людиною". У моїх планах теж подолати дистанцію "Ironman": 3800 м плавання, 180 км велосипедом та 42 км бігу. Поки все складається на мою користь – поряд з моїм будинком ось-ось відкриється басейн, вважаю це знаком.

Я поки що не дуже афішую ці плани, адже підготовка потребує абсолютної підтримки родини, багато часу та, звичайно, фінансових затрат, тому що хороший велосипед дорого коштує. Але якщо маєш мету – треба розставляти пріоритети, чимось жертвувати. Треба вірити в себе, планувати і все вдасться!