Михайло Гаврилко: і шаблею, і словом, і різцем за Україну

Сьогодні, 09:00 0

«Громадяни, сини України! Вже три роки, як у кайданах конає колись вільна і славна ненька Україна… Настав кінець твоєму терпінню… Наша велика і свята мета – вільна самостійна Україна». Ці слова написав наш земляк, чиє недовге життя (38 років) схоже на авантюрний роман з трагічним кінцем. Воно було покликом до боротьби й досконалим прикладом любові до Батьківщини. 5 вересня минає 143 роки із дня народження Михайла Гаврилка — скульптора, митця, воїна, отамана і мученика, який народився на хуторі Свинківці поблизу Рунівщини. Його біографія — не просто сторінка з історії, а повноцінний роман: динамічний, драматичний, трагічний і надихаючий.

Козацьке коріння та дитинство серед українського слова

Михайло зростав у родині хліборобів із козацькими традиціями. Його батько був вільним селянином, який усіма силами тримався українського духу, вчив дітей читати, говорив українською, читав «Кобзар». Мати — глибоко віруюча й щира жінка — була духовною опорою родини. Саме в цій атмосфері любові до землі, пісні, традиції та мови зростала майбутня сильна особистість.
Хлопець виявив неабиякий мистецький хист. Навчався в Миргородській художньо-промисловій школі, де його наставником став Опанас Сластіон. Там Михайло вперше прочитав «Кобзар» у повному вигляді й усвідомив силу українського слова. Цей вплив Шевченка залишився з ним на все життя — не лише у творчості, а й у політичних переконаннях.

Барельєф Тараса Шевченка. Фото з відкритих джерел

У пошуках знань і боротьби: від Миргорода до Парижа

Навчання, арешти, переслідування, втечі — життя Гаврилка було сповнене драматизму ще задовго до війни. Його арештовують за участь у студентських гуртках і за поширення українських книжок. Він тікає до Львова, згодом — навчається в Кракові, а потім — у Парижі, у Вищій школі образотворчих мистецтв. Там Гаврилко міг би зробити блискучу європейську кар’єру, але обирає повернення на Батьківщину.

Україна кликала. І він повернувся.

Скульптура «Козак і дівчина». Фото з відритих джерел

Митець з душею повстанця
У Києві, Львові, Полтаві та інших містах Гаврилко активно займається творчістю. Його роботи глибоко національні за змістом: барельєфи, погруддя, композиції. Він створив скульптури Шевченка, Шашкевича, Федьковича, а також «Козак і дівчина», «Ганнуся», «Сироти». У Полтаві виготовив барельєф Тараса Шевченка для фасаду театру — роботу, що була втрачена під час Другої світової війни.

Його ескізи пам’ятника Шевченку у Києві — не просто мистецькі пропозиції. Це були маніфести. Один з них мав підпис: «Або здобути, або живим не бути».

Творчий доробок Михайла Гаврилка. Фото з відкритих джерел

Із мистецької майстерні — до лав війська

З початком Першої світової війни Михайло вступає до лав Українських січових стрільців. Він не лише офіцер, а й агітатор, автор публіцистичних закликів, які лунали по таборах, серед вояків, серед народу. Після революції та розпаду імперій він стає начальником штабу Сірої дивізії Армії УНР.

Після поразки визвольних змагань він не складає рук. Повертається на Полтавщину, аби організувати повстання проти більшовиків. Під псевдонімом Шевченко розповсюджує листівки, проводить таємні зустрічі, веде антирадянську пропаганду, створює боєздатні повстанські групи.

Михайло Гаврилко. Фото з відкритих джерел

Родина — любов і біль

Про особисте життя Гаврилка відомо небагато, але збережено важливі факти. Його дружину звали Марія Дика. Вона була не просто супутницею життя — а його спільницею у національній справі. Разом вони пережили втечі, арешти, голод і злидні. Її образ — мовчазна тінь поруч, ніжна й сильна водночас. У подружжя народилася донька Лада.

У роки поневірянь родина Гаврилків жила вкрай бідно — іноді буквально не маючи що їсти, не маючи змоги купити вугілля для обігріву. І навіть у таких умовах Михайло ліпив, писав, збирав навколо себе людей, говорив про вільну Україну.

Смерть у вогні і пам’ять крізь покоління
За найпоширенішою версією, восени 1920 року чекісти схопили Михайла Гаврилка біля Лубен. Його допитували, катували, а потім — живцем спалили у топці паровоза. Така жорстока смерть стала логічним фіналом для людини, яка не скорилася системі.

Михайло Гаврилко. Фото з відкритих джерел

Його могили не знайшли. Але Гаврилко — не зник. Його пам’ятають у кожному рядку його маніфестів, у кожному штриху його скульптур, у кожному постаменті, що тримає обличчя наших героїв.

Михайло Гаврилко був людиною з великої літери. Він не поділяв життя на окремі частини — не був «трошки скульптором», «трошки військовим», «трошки патріотом». Усе це в ньому зливалося в одне: «Я — українець. І все моє життя — для України».

Створювати нове — завжди складно. Але можливо. Особливо тоді, коли поруч є ті, кому не байдуже. Як це було у нього. Як може бути у нас.