«Командир взводу… Ти уявляєш?» — історія життя і подвигу Володимира Афанасьєва

12 липня 2025 0

«Я народила не просто дитину — я народила світло». Так про свого сина Володимира говорить Мар’яна, мама офіцера, який загинув у березні 2022 року на Донбасі, прикривши взвод під час атаки ворожих танків. Йому було лише 21.

Хлопець із Рунівщини

Володимир народився і провів дитинство в Рунівщині. Там закінчив садочок, а потім сім’я переїхала до Бабозівки. Він ріс добрим, усміхненим і надзвичайно красивим хлопцем. Його обожнювали дівчата, і вчителі не могли не помітити внутрішнього світла.

«Він був не з тих, хто ховався. Комунікабельний, дотепний, завжди вмів об’єднувати людей», — згадує мама.

Спершу Володимир не дуже цікавився навчанням. У школі навіть не хотів вчити англійську — а вже через кілька років самотужки її опанував завдяки любові до рок-музики. Згодом саме англійська допомогла йому стати перекладачем під час навчань з НАТОвцями.

Мріяв стати кухарем, потім — військовим. Спроба вступити до Київського суворовського училища не вдалася через брак коштів. Але Володимир не здався: підтягнув фізичну підготовку, англійську мову, самостійно пройшов медичну комісію, хоча мав серцеву ваду.

«Я піду, і все», — сказав він і пішов.

Академія, форма і гордість

У Львові Володимир вступив до Національної академії Сухопутних військ імені Сагайдачного. Навчався блискуче. Він гордився тим, що став офіцером. Мріяв про майбутнє, жартував із мамою, що вона буде «мамою генерала».
«Пам’ятаю, дзвонить: “Мамо, я командир взводу, ти уявляєш? У мене 20 людей! Два кухарі, два медики!” — а йому було лише 20. Це була дитина, яка вміла радіти", — згадує Мар’яна.

Особливим був зв’язок між мамою і сином. Вони спілкувалися про все. Їхні розмови — від жартів до щирих зізнань. Коли Володимир дзвонив із Донбасу, часто повторював:

«Мамо, ти приїдеш до мене?». А вона — «Підеш у відпустку, приїдеш до мене на море».

Війна

Після завершення академії Володимир місяць навчався в Миколаєві, а потім одразу поїхав на фронт. Спершу — Волноваха, згодом — Донбас. Командував взводом, до якого входили і дорослі чоловіки, і молоді дівчата-медики.

«У нього була Таня — 20 років. Вона пройшла лише курси. Важко усвідомлювати, скільки вона бачила», — каже Мар’яна.

В одному з боїв, за кілька днів до загибелі, взвод Володимира опинився в оточенні. Він написав прощального листа своїй дружині, а мамі розповів:

«Ми думали, не виберемося». Обпік пальці, тримаючи автомат, — але не втратив бойового духу."

11 березня 2022 року він прикрив своїх побратимів під час ворожої танкової атаки в Степному. Вийшов на залізничний переїзд з американською РПГ і вистрелив. Танк відповів. Володимир загинув, але танки відступили. Його побратим Володимир із Карлівки згадує: «Завдяки вашому сину ми залишилися живі».

Світло, яке залишилось

Про Володю пам’ятають у школі, у військовій академії, серед побратимів.

Через три роки після загибелі Володимира до школи, де він навчався, несподівано приїхав його побратим — теж Володимир, родом із Карлівки. Він розшукував матір свого командира, щоб подякувати за життя.

«Каже: я вас шукав три роки. Не знав прізвища. Пам’ятав тільки, що він Чарлі — наш командир. Побачив його обличчя на відео з Каштанової алеї — і почав питати, поки не знайшов школу».

Він приїхав до Мар’яни, разом поїхали на кладовище. Там побратим схилився над могилою й промовив:

«Завдяки вашому сину ми залишились живі. Танки розвернулись. Він пішов назустріч смерті, не думаючи про себе».

Цей чоловік — не юнак, йому вже за 50. Але, згадуючи Володю, плакав. І це найвища оцінка.

«Знаєте, це була така гордість, коли дорослий чоловік із військовим досвідом говорить про твою дитину з повагою і вдячністю».

Його підлеглі подарували Володимиру ніж з гравіюванням «Захисник» — він дуже любив ножі, з дитинства ними захоплювався.

Мама не плакала на похороні. Не дозволила собі зламатися.

«Я знала, що він не хотів би бачити мене слабкою. Його смерть — це біль на все життя, але я живу далі, бо він цього хотів би», — каже вона.

Володимир був високим — понад два метри. Його форма, зшита спеціально, досі лежить у шафі. Він казав: «Мені ця форма потрібна на випускний і на похорон». І носив її з гордістю.

Погляд у вічність

Після загибелі тіла бійців вивозили волонтери. Через плутанину в документах Володимира спершу оголосили загиблим, а вже наступного дня — безвісти зниклим. Мама сама розшукувала сина, телефонувала в Міноборони, прокуратуру, морги.

«Я написала десятки номерів на листочку й почала обдзвонювати всіх. Знайшла генерала, що відповідав за загиблих, і просто в трубку йому кричала: “Це мій син! Ви що, не бачите?”»

Лише через тиждень, після втручання високопосадовців, їй повідомили, що тіло везуть до Полтави. Вона поїхала в морг.

"Санітари дивились на мене з жалем. Я попросила: відкрийте. Вони: може, не треба? Я — треба".

Володимир мав кучеряве волосся, як у мами. Те волосся — злипле від крові — і стало останнім, що вона змогла впізнати.

"Я гладила його волосся, як щітка жорстке… І намагалась запам’ятати. Сльози не текли. Просто дивилась. Наче хотіла втиснути це в пам’ять назавжди".

У сина було кілька поранень — в серце, в печінку. Руки були вивернуті незручно. Мама навіть у морзі поправляла його тіло — бо це все, що залишалося зробити.

«Я тоді подумала: мозок сам рятує нас, щоб ми не зійшли з глузду. Я бачила тату, бачу його руки — але не пам’ятаю їх чітко. Ніби одна півкуля каже: “Він є”, а інша — стирає, щоб вижити».

Герой — для мами, для країни

Нині мати зберігає кожну згадку: фото, листи, речі. «Іноді здається, що він поруч. Знаки, сни, несподівані збіги — все це я приймаю, бо мені важливо знати: він є. Просто вже не тут», — ділиться Мар’яна.

Подання на звання Героя України поки не здійснено — це має робити військова частина. Але для мами і для тих, кого він урятував, Володимир — герой уже давно.
«Не буде більше таких дітей, — каже Мар’яна. — Це був мій син, мій друг, мій світ. І він віддав своє життя так, як вважав гідним — за інших».